"Поставити смерть на потік"

Першими душогубки використовували не фашисти, а чекісти

СРСР став першою країною, яка застосувала "хімічну зброю" проти власного населення. Отруйні гази використали при придушенні Тамбовського повстання селян. Як не дивно, досі є охочі посперечатися навіть із цим фактом, підтвердженим документально. А змиритися з тим, що душогубки, один із головних символів злочинів Третього рейху, першими використовували не фашисти, а радянські чекісти, виявилося ще важче. Третє десятиліття точаться суперечки, так це чи ні.

Сибір.Реалії розбиралися, на чому ґрунтується твердження, що душогубки були "зроблені в СРСР" для масового знищення селян.

"Починають щось недобре, страшне"

14 липня 1943 року у Краснодарі розпочався перший історії СРСР відкритий процес у справі про злочини нацистських окупантів та його пособників.

На лаві підсудних було 11 осіб – радянські громадяни, які добровільно надійшли до зондеркоманди – німецький каральний загін.

Хід процесу широко висвітлювався у пресі, і так світ уперше дізнався, що для масових вбивств у Краснодарському краї фашисти використовували спеціально обладнані пересувні газові камери. В історію ці автомобілі увійшли під назвою "душогубки". З їхньою допомогою окупанти знищили майже сім тисяч краснодарців, причому переважна більшість із них були мирними жителями.

Так, 23 вересня 1942 року німецькі солдати обшукали палати крайової дитячої лікарні та завантажили у "душогубку" всіх дітей, яких знайшли. Лікарям навіть не дали одягти малюків - відвезли, як були, в одних трусиках та майках.

"Ніколи не забуду, як маленькі діти, серед них були й однорічні, плакали, кричали, інстинктивно відчуваючи, що над ними починають щось недобре, страшне", – розповіла на суді працівниця Інноземцевої лікарні.

Назад діти вже не повернулися. Після звільнення Краснодара в похованні неподалік міста було виявлено місиво з дитячих тіл у трусиках та майках із лікарняними штампами.

Один із обвинувачених, Василь Тищенко, який особисто брав участь у стратах, зі знанням справи розповів на процесі, що душогубки працювали на відпрацьованому газі – він надходив із двигуна до кузова. Людей усередину набивали дуже щільно. Якщо автомобіль стояв на місці, вони задихалися через 6-7 хвилин, якщо рухався через 9-10. Залишалося вивезти трупи за місто, вивалити у протитанкові рови та присипати землею.

Матеріали краснодарського процесу потім були використані на Нюрнберзькому трибуналі. До того моменту вже було зібрано свідчення, що душогубки нацисти застосовували не лише у Краснодарі, а й у Києві, Ризі, Харкові, Керчі, Ставрополі, інших окупованих містах.

В одному тільки Мінську з грудня 1941 по червень 1942 в трьох "душогубках" було знищено 97 тисяч осіб. А в "таборі смерті" Хелмно біля польської Лодзі в "газвагенах" загинули щонайменше 152 тисячі чоловіків, жінок і дітей, в основному євреї зі Східної Європи.

"Повалив чорний дим і посипалися трупи людей"

"Душегубки" стали одним із найстрашніших доказів злочинів нацистської Німеччини. У Радянському Союзі їх роками наводили як символ нелюдяності нацизму. І так тривало до розпаду СРСР, коли почали публікувати спогади репресованих.

Тоді раптом з'ясувалося: багато хто з них згадував, що душогубки почали застосовувати в НКВС задовго до нацистів.

Так, відомий дисидент, генерал-майор Петро Григоренко у своїх мемуарах "У підпіллі можна зустріти лише щурів..." розповідає про свого гарного знайомого, директора радгоспу Василя Теслу.

Той часом ділився своїми тюремно-табірними спогадами.

"Кожна його розповідь про той чи інший життєвий випадок залишила слід не тільки в моїй пам'яті, а й у душі", – каже Григоренко.

Однією з розмов, яка, за визнанням автора, "наставила його на шлях звільнення від шлях комуністичної ідеології", стала розповідь про душогубки.

"І ось одного разу, коли ми якось торкнулися питання фашистських звірств:

- Якими ж звірами, ні, не звірами... розбещеними типами треба бути, щоб додуматися до душогубок.

У відповідь Василь Іванович, повагавшись, промовив:

- А ви знаєте, Петре Григоровичу... душогубки винайшли у нас... для так званих куркулів... для селян.

І він розповів мені таку історію.

Одного разу в Омській в'язниці його покликав до вікна, що виходить у двір в'язниці, по камері сусід. На вікні був "намордник". Але в цьому наморднику була щілина, через яку було видно двері до іншої тюремної будівлі.

- Поспостерігай зі мною, - сказав співкамерник.

Через деякий час підійшов "чорний ворон". Двері в будівлі відчинилися, і охорона погнала людей бігом у відчинені двері автомашини. Я нарахував 27 людей - потім забув рахувати, хотів зрозуміти, що за люди і навіщо їх набивають у "воронок", стоячи, впритул один до одного. Нарешті зачинили двері, притискаючи їх плечима, і машина від'їхала. Я хотів відійти, але зек, що мене покликав, сказав: "Почекай. Вони скоро повернуться". І справді повернулися вони дуже швидко.

Коли двері відчинили, звідти повалив чорний дим і посипалися трупи людей. Тих, що не вивалилися, охорона потягла гачами... Потім усі трупи спустили в підвальний люк, який я до того не помітив. Майже протягом тижня ми спостерігали таку картину. Корпус той називався "куркульським". Та й по одязі було видно, що це селяни.

Слухав я це оповідання з жахом і огидою. І постійно бачив серед тих селянських осіб обличчя дядька Олександра. Адже він за повідомленням, яке я отримав, "помер" в Омській в'язниці. Цілком можливо, що помер саме в душогубці».

Про те, що ув'язнених ГУЛАГу труїли газом, збереглася згадка навіть у популярній табірній пісні тих років. В її основу лягли рядки поета і журналіста Льва Драновського, засудженого за "контрреволюційну троцькістську діяльність", який відбув термін на воркутинській копальні.

Незадовго до смерті, - Драновського розстріляли 1 березня 1938, - він написав вірш "За Полярним колом". Там є такі рядки: "За Полярним колом, / Осторонь глухий, / Чорні, як вугілля, / Ночі над землею. / Вовчий голос вітру / Не дає заснути, / Хоч би промінь світанку / У цю імлу і жах! / Що- то фатальне / Сховалося в темряві, / Кожному з тугою / Бути віч-на-віч.

"Я заштовхував людей у душогубки - і не плакав!"

Можна було б припустити, що ув'язнені або неправильно зрозуміли суть того, що бачили, або з невідомих причин навмисно намагалися її спотворити. Однак, як з'ясувалося, аналогічні свідчення залишили і люди, які були з іншого боку ґрат, – самі співробітники НКВС. Один із них, Михайло Шрейдер, до 1938 року був призначений заступником наркома внутрішніх справ Казахської РСР, і того ж року був заарештований за прямим наказом Єжова. Пройшовши через в'язниці та табори, Шрейдер став одним із небагатьох високопосадовців каральних органів, кому вдалося вижити. Через багато років він написав мемуари "НКВС зсередини. Записки чекіста".

Душогубки Шрейдер згадує, розповідаючи про період з 1935 по січень 1938 року, коли він працював помічником начальника УНКВС в Іваново та брав участь у роботі "трійки". Групу обкомівських працівників засудили на смерть, але начальник УНКВС Олександр Радзивіловський наказав не оголошувати їм про це.

"Коли суд пішов і засуджених відвели, я почув, як Радзівіловський напівголосно давав розпорядження своєму помічникові Вікторову:

- Щоб не було бузи, роздай їм по чвертці папери. Нехай пишуть заяви Калініну про помилування. Цим ти їх заспокоїш, а потім везіть. Оголоси, що везете до в'язниці.

Через дві чи три години я дізнався від одного зі співробітників, які супроводжували цю групу засуджених на розстріл, що вирок уже виконано. Причому він розповідав, що коли закрита автомашина прибула до місця розстрілу, всіх засуджених витягували з машин чи не в непритомному стані. По дорозі вони були одурманені та майже отруєні вихлопними газами, спеціально відведеними спецпроводом у закритий кузов вантажівки".

Про те, що душогубки використовувалися для винищення "ворогів народу", свідчать і спогади Валентина Тараса. Цей білоруський поет та письменник у роки Великої Вітчизняної війни воював у партизанському загоні та розповів про людину, яка особисто брала участь у стратах за допомогою душогубок.

"Сім'я одного з бригадних особистостей (прізвища не пам'ятаю) жила в Бресті, і хтось із місцевих доніс німцям, що це родина працівника НКВС. І всю родину розстріляли. Дізнавшись про це, "особіст" напився з горя, ходив по всіх бригадних землянках, плакав, бив себе в груди і питав у кожного, хто траплявся йому на шляху: Ти коли-небудь бачив, щоб чекіст плакав? Я ніколи не плакав! Я стріляв людям у потилицю – і не плакав! Я запихав людей у душогубки – і не плакав! А сьогодні я плачу! Мою сім'ю вбили! Мати, дружину, діток!.. Гади! Звірі!.."

Звичайно, горе цієї людини була страшною, нестерпною і зачепила кожного! Але ми з моїм другом Стьопкою жахнулися також і його словами про постріли в потилицю та душогубку. Хіба ми маємо душогубки? Це ж у фашистів душогубки! Це ж фашисти стріляють у потилицю! Може, він марить від горя?

Ми зі Степком просто здивувалися від того, що почули, і пішли в землянку начальника друкарні підпільного обкому партії і почали розпитувати його, як таке може бути те, що кричав особистий? Начальник друкарні розгубився від такого питання і почав схвильовано і швидко говорити нам, що ось щойно цей особистий був у нього, і нічого такого він не говорив, і ми все це придумали. І, відводячи очі, став нам пояснювати, що в партії раніше було багато ворогів, що перед війною країна кишіла німецькими агентами та шпигунами й треба було якнайшвидше знищувати їх усіма засобами..."

"Від душогубок уже не відмиєшся"

– Так, я та мої колеги знаємо про ці свідчення, але вони не мають підтвердження ні в документах, ні у науковій літературі, – каже Тетяна Полянська, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Музею історії ГУЛАГу. – У нас в архівах є наказ МВС про заборону "заходів фізичного впливу" щодо ув'язнених, який був підписаний у квітні 1953 року, але серед перерахованих у ньому тортур "душогубки" також відсутні. Можливо, якщо це й застосовувалося, то було самодіяльністю на місцях.

Однак із версією про те, що це була виключно ініціатива місцевих енкаведешників, згодні далеко не всі історики.

- Вважаю, що душогубки використовувалися досить широко - про це говорить географія свідчень, що збереглися. Але згодом документи, де містилися будь-які згадки про душогубки, було вилучено чи засекречено. Причина очевидна: коли почався процес викриття культу особи Сталіна та його злочинів, давно вже відбувся Нюрнберзький процес, де душогубки називали диявольським винаходом фашистів. Чи можна було допустити, щоб стало відомо: пальма першості у їхньому використанні належить радянським чекістам? Звісно, не можна. Це був би невиправний удар по репутації Країни Рад, – вважає історик Давид Оксенкруг. – Від Сталіна можна й відхреститися, а від душогубок уже не відмиєшся. Тому всі сліди були стерті. І з тієї ж причини немає російських наукових праць, присвячених їх використанню у СРСР. А немає документів – немає й досліджень.

На думку Оксенкруга, найпоказовішим із свідчень, що збереглися, є спогади Петра Григоренка.

– Там згадується найважливіша деталь: що душогубки використовувалися для знищення куркулів – заможних селян. Саме з цієї кампанії почалися справді масові репресії, коли співробітники НКВС вже важко справлялися з величезною кількістю смертних вироків. Щодня потрібно було розстріляти стільки людей, що у них перегрівалися стволи табельної зброї, доводилося шукати альтернативні варіанти, як поставити смерть на потік, – пояснює Давид Оксенкруг.

У кожному регіоні були свої методи. Так, колишній начальник Куйбишевського оперсектору УНКВС по Новосибірській області Леонід Лихачевський, заарештований за порушення законності в листопаді 1939 року, на слідстві дав свідчення, як виконувались вироки:

"Засуджено до ВМН за 1937-1938 роки (за Куйбишевським опер.) було близько 2000 осіб. У нас застосовувалося два види виконання вироків – розстріл і удушення, спалюванням не займалися, спалювали тільки трупи, всього задушили приблизно 600 осіб. потім заводили в ін кімнату, де мотузкою душили. Всього йшло на кожну людину по одній хвилині, не більше ".

Душогубки були більш ергономічним варіантом. До того ж вони ідеально підходили для ще одного завдання – дотримання секретності. У наказі наркома внутрішніх справ Миколи Єжова №00447 "Про операцію з репресування колишніх куркулів, карних злочинців та ін. антирадянських елементів" від 30 липня 1937 року були чітко розписані всі деталі майбутньої кампанії з масового знищення селян.

- Стратити наказувалося "з обов'язковим повним збереженням в таємниці часу і місця виконання вироку". А отруєні вихлопними газами люди не могли зчинити шуму чи чинити опір, їхні тіла можна було закопати тихо, не привертаючи непотрібної уваги. Так що душогубки виявилися ідеальною зброєю знищення, зручною та ефективною. Та й взагалі в самій їхній ідеї немає нічого фантастичного. Коли держава ставить завдання у короткий термін знищити величезну кількість своїх громадян, виконавці держзамовлення швидко знайдуть зручний спосіб упоратися із завданням, – каже Давид Оксенкруг.

"Роздягали догола, зв'язували, затикали рота і кидали в машину"

Показово, що зарубіжні історики, які мали доступ до свідчень репресованих задовго до початку "гласності", а після розпаду СРСР отримали можливість попрацювати в радянських архівах, використання душогубок НКВС не сумніваються. Так, британський історик Кетрін Енн Меррідейл у своїй роботі "Кам'яна ніч: смерть і пам'ять у Росії XX століття" не тільки говорить про застосування душогубок, а й називає ім'я людини, яка ввела їх у вжиток - Ісай Берг, призначений влітку 1937 начальником адміністративно-економічного відділу московського НКВС. Саме на Берга як на творця душогубок вказує і канадський історик Роберт Геллатлі, автор роботи "Ленін, Сталін та Гітлер".

Професор Гарвардського університету Тімоті Колтон у монографії "Управління соціалістичною метрополією" розповідає, що отруєних вихлопними газами ховали на полігоні в Бутово, нагляд за яким було доручено Бергу. Він мав підготувати полігон та простежити, щоб розстріли пройшли без ексцесів. Щоб умертвляти ув'язнених великими партіями, Берг вирішив використати вихлопний газ, запущений у герметичний кузов спеціально обладнаної вантажівки. Потім тіла відвозили на Бутовський полігон і складали в траншеї, найчастіше викопані іншими жертвами, які вже лежали в цих братських могилах. Так із "роботою" можна було впоратися лише за одну ніч, здійснивши лише одну поїздку з центру міста на околицю.

А редактори книги "Великий терор у СРСР у 1937-1938 роках" Томаш Кіжни та Домінік Руайнетт наводять дані розкопок, поведінкових на Бутівському полігоні у 1997 році. Тоді було ексгумовано 59 трупів людей, ймовірно, страчених за Берга. Лише четверо з них були вбиті пострілами в голову, на решті не було слідів кульових поранень, з чого Кіжни робить висновок: принаймні деякі жертви були отруєні газом.

Ісай Берг не пережив "велику чистку" після зняття Єжова: його звинуватили у змові проти керівників держави та розстріляли у 1939 році. Зарубіжні історики, яким вдалося ознайомитись з його справою, наводять свідчення, дані на слідстві. Один із свідків, підлеглий Берга Федір Чесноков, який входив до спеціальної групи з виконання вироків, розповів, що на Бутовський полігон засуджених доставляли у спеціальних автомобілях: "Ці машини були обладнані заглушками, за допомогою яких можна було пускати газ у кузов. Це було зроблено для забезпечення безпеки при доставці засуджених до місця розстрілу, тобто на випадок виникнення бунту в машині. Чи застосовувався цей засіб для упокорення засуджених, мені не відомо. Інших свідчень про можливе застосування душогубок для знищення людей у справі не збереглося. Однак це не означає, що їх не було спочатку.

У 1956 році родичі Ісая Берга вирішили домогтися його реабілітації. Під час перегляду справи було допитано слідчий Н.П. Харитонов, який брав участь у допитах Берга у грудні 1938 року. Даючи свідчення, він розповів і про душогубки:

"Берг був тоді начальником оперативної групи з виконання рішень трійки УНКВС МО. За його участю були створені автомашини, так звані душогубки. У цих автомашинах перевозили заарештованих, засуджених до розстрілу, і по дорозі до місця виконання вироків вони отруювалися газом. думається, що Берг сам це визнавав на слідстві.

Запитання: Сказане вами про душогубки у матеріалах його слідчої справи не відображено. Чим це Ви можете пояснити?

Відповідь: Наскільки мені пригадується, у протоколах допиту Берга факти порушення соціалістичної законності з його боку були відображені, були зафіксовані і його свідчення про задушення засуджених до розстрілу газом. Бергом та його оперативною групою щодня виконували по кілька сотень вироків. Мені пам'ятається, що на одному з допитів Берг визнавав, що він організовував виконання вироків із застосуванням автомашини (душогубки), пояснюючи це тим, що він виконував вказівку керівництва УНКВС МО, і що без цього неможливо було виконати таку велику кількість розстрілів, яким заарештовані засуджувалися трьома трійками одночасно. З розповідей на допитах Берга та з розмов, які ходили серед співробітників УНКВС МО, було відомо, що процедура приведення вироків, організована Бергом, мала огидний характер: засуджених до розстрілу заарештованих роздягали догола, пов'язували, затикали рота та кидали в машину. Майно заарештованих під керівництвом Берга розкрадалося.

Те, що вже до 1956 року у слідчій справі не було зізнань Берга про те, що він використовував душогубки, підтверджує версію Давида Оксенкруга про навмисне знищення доказів після смерті Сталіна.

"Мав на те дозвіл вищого начальства"

Коли в російській пресі почали з'являтися одиночні публікації, в яких говорилося, що першими душогубки вигадали зовсім не нацисти, читачі відмовлялися вірити, що таке взагалі можливо. Так, у газеті "Аргументи і факти" від 17 квітня 1993 року було опубліковано питання І. Рейнгольда з Іркутська: "Чи правда, що "душогубка", що широко застосовувалася німцями під час Другої світової війни, є радянським винаходом?"

Відповідь на нього дав полковник Головного управління охорони РФ А. Олігов: "Справді, батьком "душогубки" - спеціально обладнаного фургона типу "Хліб" з виведеною до кузова вихлопною трубою - був начальник адміністративно-господарського відділу Управління НКВС по Московській області І..Д. Берг: За своїм прямим призначенням – для знищення людей – "душогубка" була вперше застосована в 1936 році".

Після кожної такої публікації здіймався страшний галас. Авторів звинувачували у фальсифікації історії, називали у кращому разі ліберастами і т. д. Головний аргумент був, по суті, один: ну ніяк не могли російські люди першими придумати і використовувати душогубки. Не можна, неможливо в це повірити.

Серед тих, хто повірив одразу та беззастережно, виявився Олександр Солженіцин. Очевидно, автор "Архіпелагу ГУЛАГу " розумів: сама ідея душогубок відповідає суті сталінського режиму щонайменше, ніж фашистського. У своїй книзі "200 років разом" він пише:

"А ось вражаюче повідомлення, що промайнуло в 1990, з якого ми дізналися, що знамениті душогубки винайдені, виявляється, зовсім не у Гітлера в Другу Світову війну - а в радянському НКВС в 1937. І винайшов їх (та не поодинці, напевно, але організатор винаходу був він) - Ісай Давидович Берг, начальник АГО (адмгоспвідділу) УНКВС Московської області. ... А вийшло так. І. Д. Бергу було доручено виконувати рішення "трійки" УНКВС МО - і Берг справно виконував доручення: возив на розстріли, але коли в Московській області стали засідати одночасно три "трійки", то вже й здогадалися: жертв роздягати догола, зв'язувати, затикати роти і кидати в закриту вантажівку, зовні замасковану. під хлібний фургон... На перегоні вихлопні гази йшли всередину вантажівки - і до далекого рову арештанти були вже "готові".

Згодом дедалі більше доказів застосування душогубок почало з'являтися у дослідженнях російських істориків. Так, професор Казанського університету Олексій Литвин у своїй роботі "Червоний і білий терор у росії" пише, що Берг вирішив використати душогубки, коли кількість засуджених перевищила 300 на день. Історик Лідія Головкіна, редактор книг пам'яті "Бутовський полігон" та "Суханівська в'язниця", повідомляє, що "на слідстві Берг то заперечував ці звинувачення, то визнавав їх, пояснюючи, що інакше неможливо було розстріляти таку кількість засуджених і що він мав на те дозвіл вищого начальства".

Але, мабуть, найбільш переконливим є свідчення відомчих істориків від ФСБ Олександра та Андрія Плеханових, спецслужбістів зі стажем. Маючи доступ до засекречених документів, вони написали низку робіт з історії органів держбезпеки.

У 2019 році у них вийшла книга "Розстріляна колегія Фелікса Дзержинського". Цілком виправдовуючи репресованих чекістів ленінського призову, Плеханови тим не менш не заперечують історію з душогубками:

"Засуджених до ВМН не обов'язково було розстрілювати. Відзначимо не дуже відомий факт про те, що співробітник НКВС Берг прославився тим, що за його безпосередньої участі в московському НКВС була створена машина-"душогубка", в якій засуджені умертвлялися вихлопними газами. Почасти це берегло нерви московським катам. неможливо було виконати таку велику кількість розстрілів".

ДЖЕРЕЛО: Сибір.Реалії