Прощання з культуртрегером

З вождем усіх пригноблених сущу українську недоречність міцно зв'язує ще й її нинішнє побутування: воно наповнене глибоким змістом приписуваної Лєніну фрази: «З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно».

Спершу засобами кінематографу були шедеврально реалізовані примітивні уявлення блазня про президентську форму державного управління – створений метром Кварталу образ Голобородька виявився настільки близьким ремигаючій біомасі, що та у нестямі гукнула не своїм голосом: «А нехай чабан і буде!». Чабан і є.

Кіно рулило! Кіно Зе вимивало з нації рештки критичного мислення! А ще кіно давало грубі гроші! Зрештою, і конвертований рашистський рубль – валюта. Воно ж – найважливіше мистецтво – і підкинуло чорт зна куди!

Та кінематографічні уподобання Зе несподівано вдарили на розмах Олександра Владиславовича Ткаченка – «наївну людину з індустрії». Людину, яка щиро увірувала у месіянство клоуна, купилася на горде поганяло «Слуга Народу», згодилася побути міністром в уряді суцільних дилетантів з вкрапленням дебілів (©, панове, ©! Піттсбурзьке вкраплення само визнало!) і відродити культуру, яку упродовж 28 років безжально занапащували учасники «п'яної вечірки із вживанням важких наркотиків».

І ось виявилося, що півтора року натхненної праці з відродження трипільської, принаймні, культури – Зе під хвіст! Обухом по голові міністра – виділення Держкіно в окрему культурну субстанцію! Хоч би попитали, а ні, навідліг – «Сам пішов, розбійник!».

Тролимо. Бо й пан Ткаченко – типовий кон'юнктурник, подібний до кожного з тамадо-фотографічного середовища випадковостей. Помилився? Карається? Кається? Еге ж.

Але наступати на горлянку власній пісні – будь то славень чи «гей, наливайте» – завжди неймовірно важко. Хрипиш, тамуєш у собі біль від ще невиспіваних, авжеж – геніальних октав, пускаєш півня, обіцяєш, що ні в жисть не танцюватимеш під чужу дудку, а зрештою… якось треба утримувати сім´ю, хату і фарш лексуса.

Десятка наших розгніваних блогів вартує оце зізнання екс-міністра у згубності перебування зелених пройдисвітів на державних посадах: «… важлива сталість, послідовність, а не шарахання зі сторони в сторону, прийняття рішень без обговорень та розуміння цілей, забивання цвяхів мікроскопами…».

Але як же й нелогічно звучить фінальне вилизування Олександром Ткаченком непотребства слуг і їхнього найвеличнішого лідера! «Я безмежно вдячний… також колегам з фракції «Слуга Народу». За довіру дякую Президенту».

Після подібної заяви треба услід за Миловановим критично визнавати й власну дебільність – лише дуже неповноцінний  сьогодні може не побачити зелених мух у цвілих котлетах. Чи, може, Ткаченку за півторарічну каденцію вдалося розгледіти у Кабміні щось, не пов´язане з Кварталом?!

Там хтось здатен на самостійну думку? А за що екс-міністр вдячний «колегам з фракції»? За обгризений до цурки бюджет культури?

Ні, панове, це слуги Яременко, Арахамія, Тищенко, які делегували Ткаченка до уряду, надто високо підняли культурну планку... Або, що вірогідніше, корабельна сосна з Держкіно просить розширення простору для демонстрації працездатності.

На заяві пан Сашко дописав: «Все буде культура». З вами буде.

«Титанік» стрімко наближається до айсберга. З нього, приреченого, рвонули пацюки, чиїми довгими хвостами була підметена килимова доріжка для блазня.