Репортажі з-за кобищанських парканів 81: знову когнітив на сусідському ґрунті
Репортаж 81: знову когнітив на сусідському ґрунті
Утішаючись попереднім блогом щодо вищості Українського Майдану перед не вельми переконливою «паризькою жилеткою», вкотре були вхоплені за карк неможливістю поєднати несумісне в оцінці героїв російської дійсності. До речі, дехто вибілений до стану непогрішимого предстоятеля майбутньої отомосованої УПЦ звинувачує нас у надмірній увазі до сусідів, мовляв, чи своїх дурнів мало. Бачите, справа в тому, що чужі дурні прийшли на нашу землю і смерть сіють.
100-річчя від дня народження Олександра Солженіцина, кончина правозахисниці Людмили Алєксєєвої. Ювілейні і сумні події пов'язані спільним знаменником: подвійним стандартом. Скільки стандартів у трудовій реабілітації Насірова, порахувати неможливо, але то тема іншого блогу.
…Пригадуємо часи, коли відкрили для себе страшний «Один день Івана Денисовича». «День» мав вигляд заяложеного, заплямованого субстанціями незрозумілого харчового і хімічного походження зшитка п'ятої машинописної копії. Половина сторінок – з надірваними кутиками. «День» «дала на одну ніч» колега, дружина відомого посадовця з обкому партії, пані Л. Часи ще були непевні, ще не добігали кінця. Дізнайся про читацький інтерес хлопці з особнячка з сиренами, були б ще ті непереливки як партійному посадовцю, так і посереднику з читачем. Це сьогодні «антирадянське чтиво» здається надміру міфологізованим явищем. Закортіло чогось антиукраїнського? Чи й не проблема – заходь на сайт і длубайся в помийниці з нахабним паплюженням української історії місцевим істориком Юрієм Погодою! Головне, опісля душ прийняти. А читання Солженіцина, друзі пам'ятають, було для тоді ще непідтоптаного покоління справжнім катарсисом. Згадуємо, що й дрижаки били, й корвалол доводилося на самогоні розводити, й руки чесалися спалити хоч би щось партійно-радянське.
На ранок після прочитання «Архіпелагу ГУЛАГу» жити не хотілося.
До російського класика-гіпердемократа Солженіцина в українців свій рахунок. Його фобії, особливо в останні роки життя, зашкалюють чи не люттю до України. Напівукраїнець за походженням і великодержавний шовініст за світоглядом Олександр Ісайович заперечував Голодомор в Україні, доводив абсурдність претензій українців на власну державу, був категорично проти відокремлення Криму, Півночі і Півдня України від Росії.
І що, у літературних і громадських діяннях велетня духу, котрий зробив надзвичайно багато для розвінчання комунізму і СРСР, не бачити безлічі імперсько-шовіністичних заморочок? Зрештою, нав'язливе менторство упевненого у власній непогрішимості пізнього Солженіцина-пророка суттєво скоригувало й оті наші перші враження від його табірних одкровень. Згодом виявилося, що Шаламов у тій пекучій темі ще переконливіший. Стандарти, стандарти…
…Померла відома російська правозахисниця Людмила Алєксєєва. До труни з покійною здійснила лицемірний хадж Бліда Міль. Хизуючись сліпучо білими одежами, хор російських праведників накинувся на колег, котрі посміли «осквернити пам'ять великої Людмили Михайлівни».
З непідробною щирістю, заламуючи язики і руки, запитують одне одного – як можна отак про практично святу дисидентку?! Питають у Бабченка, котрий лише натякнув на не вельми послідовні вчинки знаної правозахисниці. Притім гудять настирного правдолюба, перебуваючи безпосередньо «під Путіним» ̶ у залі засідань ради з прав людини при президенті! «Доброчинця», який проігнорував прохання вже помираючої Алєксєєвої звільнити теж далеко немолодого Пономарьова (77-літній дідусь знайшов чим гратися із силовиками – щось там невинне перепостив і загримів до буцегарні). Погодитись на роботу у подібній раді може лише російський «ліберал» — у того у вжитку, здебільшого, не подвійні стандарти, а повна відсутність будь-яких.
На наш погляд, путінська негативна реакція на прохання помираючої правозахисниці щодо Пономарьова красномовно характеризує і роль тієї бутафорської ради з чиїхось прав, і немічність самої Алєксєєвої. Навіть хизування Сванідзе можливістю хоч би якогось контакту з президентом у параметрах ради – імітація позиції. Почитаєш-послухаєш стовпів того ілюзорного лібералізму і здається, що не Путін, а уся гамузом рада при ньому настрахана нашим Майданом до такої межі, що й паризький плебс у жовтих жилетах уявляється їй революціонером.
Бачите, це нам, кастрованим викривленим правосуддям, перекладали латинське «de mortuis aut bene aut nihil» буквально як «про мертвих – або гарне, або нічого». Насправді те банальне повчання мало інший зміст: «про мертвих нічого, крім правди». Уловлюєте різницю? Отож бо. Набираємося блюзнірської сміливості і заміряємося на християнський стандарт: «Не суди, і не судимим будеш». Як же зручно за ним ховатися покидькам, мояхатаскрайненцям і просто ніяким співмешканцям планети, цієї юдолі печалі… Залишаємо право останнім бути собою, але судимо.
До взірцевої гуманістки Людмили Михайлівни, земля її пухом. Спроби здійснити подвижницькі справи цінуємо. Тільки ж усе гуманітарне, здійснене і св. матінкою Терезою, ніяким чином не компенсує садизму жорстокої праведниці. Канонізована чистюля Тереза дезінфікувала завошивлених паріїв Калькутти студеною водою із пожежних брандспойтів, слідуючи максимі «страждання збагачують світ, є щось прекрасне у спогляданні того, як убогі і сірі несуть свій хрест, уподібнюючись Христу». Нормально? Ще: Адольф Алоїзович гарно малював і любив песиків, Єву. І що? Будемо пробачати садисту мільйони загублених життів? Сталін, подейкують, любив дітей, якось потримав на руках малу буряточку Гелю (Енгельсіну Ардановну Маркізову, батька котрої, як японського шпигуна, розстріляють за так званим «списком Сталіна» через два роки після тріумфального перебування його доньки на руках у вождя). Яким вождя запам'ятаємо? У шановної нашої Юлії Володимирівни був у життєписі чорний період – в'язниця, хвора спина. То що, тепер не помічати очевидного глупства її «нового курсу»?
Були б підстави (формальні, не більше!) розглянути можливість прийняти покаяння лише за умови щиросердого визнання оцими «праведниками» своєї гріховності. Хтось, панове, чув, що почила в бозі Алєксєєва відреклась маніяка Путіна, якому у вірнопідданському ражі руки обціловувала, висвячена матінка Тереза оприлюднила чорну бухгалтерію свого благодійництва, самогубець Гітлер у передсмертній записці попросив у людства вибачення, а Сталін відкликав свій підпис під законом про колоски? Проголосуємо Кобищанами за Юлію Володимирівну, якщо пані встигне за три місяці до виборів спростувати статистику: чому із 46 її фактичних цитат, що підлягають перевірці, лише чотири (менше десяти відсотків) є правдивими? А решта дев'яносто – брехня і піар?
Прочитали написане. Почухали потилицю. Мабуть, спрощуємо. Але ж краще таки знати правду, ніж гордитися тим, що Лєнін не какав.
Вадим Демиденко
