Репортажі з-за кобищанських парканів: про патріотизм пана-діда Кульчицького, котрий няньчив онуку у Нью-Йорку
Репортаж 59: про патріотизм пана-діда Кульчицького, котрий няньчив онуку у Нью-Йорку
Фейсбучна звістка про повернення земляка Миколи Кульчицького із заокеанського вояжу, де дід півтора місяці реалізовував своє родинне призначення і намагався прищепити малій онуці справжні українські цінності, мала наслідком невеличку сімейну дискусію. Ні, посуд у якості аргументів не використовувався, сусіди у стіни не гупали.
Направду, проблема, як на теперішні часи і з українськими публічними особами, гостра.
Чимало гарних людей з нашого націоналістичного оточення заскочені запитанням: як поєднати безнастанно виголошувані зі сакральних амвонів зойки роз'ятреної української душі про безсумнівну вищість «віри, армії і мови» з поголовним виїздом нащадків лицарів українського духу до чужих молочних рік з кисільними берегами? Зазначена міграція у нардепівському, кабмінівському, судово-прокурорському і олігархічному середовищі – практично поголовна і має тенденцію ось-ось добігти кінця. Її логічним результатом буде припинення тяглости «дріжджів українського суспільства»: сини, доньки і онуки вищої кляси вже там, у сухому національному залишку – лише елітні діди з бабами. Чия державотворна дієздатність ілюструється місцем України у світових рейтингах. А прислужитися демографії діди з бабами вже не можуть – вік не той, на менопаузі.
Соціальні мережі ні-ні та й схарапуджуються криком адептів суцільної рівності про 3,8 млн. грн., якими лише у 2017 році Порошенко-батько підтримав британський Сoncord College за навчання в ньому своїх двійнят Олександри та Євгенії і найменшого Михайла. Про Христину Гройсман у лондонській, далеко не останній на Альбіоні, приватній школі-пансіонаті CAST College. Про малих Кличків Єгора-Даніеля, Максима і Єлизавету-Вікторію Віталійовичів, котрі догризають граніт німецької науки в одній з найдорожчих Schule – Міжнародній школі Гамбурга. З усіма університетами вихідців із новітніх «княжих родів» виборчі штаби майбутніх президентів вже невдовзі нас ознайомлять до найменших деталей.
Погодьмось, що адресувати нашим політикам звинувачення у відстороненості від власного народу є певні резони. В ідеалі плебс хотів би мати вождем «свого», безсрібника-філантропа, рівного йому у злиднях, освіченості (точніше – неуцтві), манерах і поведінці.
До слова, викидом саме таких світових настроїв є президенство Трампа чи того ж Болсонару. Цей бразильський мачо колежанку-депутата Марію де Росаріо, яка назвала его «ґвалтівником» − було за що, «заспокоїв»: «Вас я би ніколи не зґвалтував. Ви цього не варті». Бидла й хлібом не годуй, частіше ділись подібними одкровеннями.
Чи буде наш керманич дбати про вітчизняну освіту, якщо його чада виходять на велику перерву під мальовничі руїни замку Актон-Барнел ХІІІ століття на околиці містечка Шрусбері у графстві Шропшир на кордоні з Уельсом, а навчання в Concord College поєднують з грою у сквош, стрільбою з лука, верховою їздою і полюванням на лисиць?
Українському виборцю, котрий патріотично налаштованим буває лише один раз на місяць – коли пенсію приносять, чиї онуки грамоту осягають у обшарпаній сірій коробці посеред задимленого спального району промислового гіганта, аристократизм поводирячих потомків – червона ганчірка перед очами ганадерного бичка на іспанській кориді.
Квінтесенцією патріотизму подібного штибу є олеографія з молодою парою під калиновим кущем над ставком. Кругловида, чорноока і цнотлива дівка у віночку з волошками і жовто-блакитними стрічками, власноруч вигаптуваній вишиванці поверх святкової плахти, з чотириметровим поясом, що увосьмеро обкружує тонюсіньку талійку, у червоних чобітках, які окреслюють довершену геометрію роботящих литок, тане у нетерплячих обіймах кремезного характерника. Козак у шароварах, з оселедцем за вухом і чорним вусом над губою, ошую від нього на траві – люлька, одесно – шаблюка. Із-за калини йому зрідка ірже вірний коник, натякаючи на обов'язок і розлуку – миготять каганці на тому березі, вже «засвіт встали козаченьки». Парубок подумки декламує Сосюру: «Твої губи – розтулена рана, / Ми хотіли й не знали – чого…», але вголос виводить «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» приємним юначим баском. Гімн переривається плюскотом вгодованих коропчуків у приватизованому ставку. Апофеозом цього патріотизму був би одночасний відхід пари у ще кращі світи через багато-багато щасливих років сімейного життя посеред купи нащадків. Хоча існування якихось «ще кращих світів» поза кущем над ставком, млинком і сіножаттю для записних патріотів дискусійне.
Не впевнені, що наш резолютивний підсумок припаде усім краянам до вподоби. Але оприлюднюємо банальне: прагнемо світу з рівними можливостями. Можливостями реалізації себе улюбленого. І якщо у нашого (і вашого) Петра вистачило хватки і уміння не особливо церемонитись з обставинами і вигнути таки свою життєву лінію аж до спромоги профінансувати закордонну освіту своїх дітей, то Іванові без особливих підприємницьких задатків чи несподіваної спадщини-дідизни залишається скрушно хитнути не вельми удатною, як виявилося, головою.
Ще є шанс у Івана. 31 березня і 27 жовтня 2019 року сходити до виборчої дільниці і вибрати собі підходящих делегатів, котрі і патріотизму не цураються і, нарешті, хоч би щось зроблять для повернення привабливості калиновому кущу над ставком на Кобищанах.
Насамкінець зазначимо, що наше критичне пащекування пана Миколу жодним чином не зачіпає: немає й найменших сумнівів, що його донька, стипендіатка Фулбрайта після закінчення навчання у Нью-Йорку повернеться до кобищанських витоків і разом з рештками місцевого істеблішменту понесе батькову естафету гідного і вірного служіння вітчизні.
Вадим Демиденко
