Російська пропаганда і сприйняття власної історії українцями

Опінії
14 лютого, 16:36
Російська пропаганда і сприйняття власної історії українцями

Головним маркером у сприйнятті історії має бути боротьба за національні інтереси України.

Історик, публіцист, кандидат історичних наук.

Недавнє урочисте поховання в Івано-Франківську ветерана добровольчої дивізії військ СС «Галичина» Михайла Мулика знову сколихнуло як палкі суспільні дискусії навколо історичної ролі цього військового підрозділу і його ветеранів, так і активність російських і проросійських пропагандистів.

Спостерігання за цими процесами висвітлило два цікавих моменти:

1. В 2020 році більшість українського суспільства досі користується радянськими пропагандистськими кліше. Що цікаво, наразі на ці кліше нерідко натягають вишиванку, утім їхні коріння і сутність все одно залишаються радянськими.

2. Українці донині переймаються тим, як на події в Україні відреагує російська пропаганда.

Іноді складається враження, що це чи не єдине суспільне питання, яке хвилює чималу кількість українського істеблішменту, який всі свої дії будує виключно на тому, щоб не роздратувати російських пропагандистів з «1-го каналу», «Росії 1» та інших джерел масового промивання мізків.

Зауважу, що окрім них, в Україні присутня ще значна група персонажів, які переймаються тим, «що скаже Європа» (або Ізраїль, або загалом «цивілізований світ»), проте в порівнянні з тими, хто хвилюється за реакцією Росії, їх порівняно менше.

У свою чергу росіяни радо задовольняють український попит на їхню думку і швиденько подають інформаційний фаст-фуд, основним інгредієнтом якого є твердження про «відродження неонацизму в Україні», щедро приправлене звинуваченнями українців в масовому колабораціонізмі в роки Другої світової війни і у воєнних злочинах.

Звісно, на все це можна було б не звертати уваги, якби не одна деталь: завдяки цьому формується реакція патріотичних українців, як на деякі моменти української історії, зокрема на дивізію «Галичина», так і на дії російської пропаганди.

Певною мірою це не може не дивувати, коли в ХХІ-му столітті українці спираються на старі радянські кліше і на твердженнях ворожих пропагандистів, а не на українську точку зору. І загалом, вони є певним маркером, що демонструють незрілість українського суспільства.

На додачу до всього, в абсолютній більшості, реакції українців на «історичні» атаки іноземної пропаганди характеризується тотальним нерозумінням історії, і, зазвичай, зводяться до примітивного «сам дурень».

І дійсно, типовою «українською реакцією» на російські звинувачення українців в колабораціонізмі, і у «відновленні неонацизму в Україні», є… посилання на кількість росіян, які воювали в лавах Вермахту, з плутаними розрахунками їхньої кількості і криками, що головними колаборантами є саме росіяни, а не українці.

Характерно, що так само українці реагують і на подібні польські закиди, а, значить, у більшості з нас такий склад розуму і спосіб мислення.

Проте, всі ці «міряння», хто є «більшим колаборантом», є безперспективними, оскільки ґрунтуються не на тверезому історичному аналізі, а на емоціях, приправлених історичним невіглаством.

Бо подобається це комусь, чи ні, але одна-єдина 14-та добровольча дивізія військ СС «Галичина», військова частина, що була повністю інтегрована в систему СС, за своїм статусом важить більше, ніж десятки і навіть сотні тисяч російських добровольців в окремих підрозділах Вермахту чи в батальйонах РОА. Бо нацисти, якщо вже мова заходить за їх сприйняття, на перше місце завжди ставили якість, а не кількість.

Так, добре відомо, що у військах СС були створені також російська та білоруська дивізії. Проте вони і близько не наближались до стандартів, за якими формувалась українська дивізія – в 1944 році наявні російські та білоруські охоронні батальйони просто звели спочатку в бригади, а потім, «на папері», розгорнули в дивізії.

Не було ні пропагандистських кампаній, ні добровільного набору, ні фахового вишколу, просто поміняли назви і все. Це було ключовою відмінністю між цими військовими частинами, яка свідчить про те, що створення російських та білоруських частин СС було наслідком лише блискавичного прагматичного вибору, тому їх і не намагалися інтегрувати в есесівську систему. А ось у випадку українців, то тут зовсім інше, бо маємо єдиний та унікальний приклад введення слов’ян у політично-військову систему нацистської партійної гвардії – військ СС.

Також додам, що факт існування РОА, до якого в нас найчастіше люблять апелювати, повністю врівноважується існуванням з 1943 року Українського визвольного війська (УВВ), а з 1945 року – Української національної армії (УНА).

З цього слідує, що популярні дискусії на тему «хто гірший колаборант» для українців відразу приречені на провал, звісно, в випадку, якщо апелювати до сухих історичних фактів, а не до емоцій. А, отже, в подібні обговорення українцям взагалі не варто вступати. Бо нам ззовні свідомо нав’язують шлях дискусії, в якій ми від початку у програшному становищі.

Що ж робити, як реагувати, і чи реагувати взагалі? Відповіді на ці питання не є простими.
Ми знаємо, що історія Визвольних змагань українців в першій половині ХХ століття окутана суцільними міфами і маніпуляціями, як ворожими, так і патріотичними.

Тому замість безглуздого совкового міряння (заслугами, помилками тощо) українцям спочатку потрібно навчитися сприймати свою внутрішню історію не через радянські чи європейські лекала, а через призму українських національних інтересів, української боротьби і жертовності українських вояків.

Це має стати наріжним каменем всього сучасного українського сприйняття історії, від Київської Русі до найновішого періоду.

Головним маркером в цьому сприйнятті має бути боротьба за національні інтереси України.

Неважливо, в якій уніформі бився солдат, якщо на цій уніформі він носив українську національну символіку.

Тоді суспільству стане зрозумілою мотивація Січових стрільців, вояків армії УНР, Карпатської Січі, УПА, «Галичини», УНА та інших національно-патріотичних військових формувань першої половини ХХ століття, і в свідомості українців всі вони займуть належне, почесне місце.

Очевидно, що не всі сторінки нашої історії однаково схвально сприймаються суспільством. І це нормально, бо кожен з нас оперує своїми власними категоріями, які ґрунтуються на його вихованні, освіті, світогляді і політичних переконаннях.

Утім, я вже неодноразово казав, що однією з ознак сильної нації є сприйняття та усвідомлення нею всієї історичної правди, якою б вона не була, навіть гірка та неприємна. І кожен українець повинен зрозуміти, що історія не буває правильною чи неправильною. Є історичні факти, а як їх трактувати та під яким кутом висвітлювати – то вже особиста справа кожного громадянина.

Тому сьогодні кожен свідомий українець має сприймати неприємні для нього історичні факти як належне. І розуміти, що час тоді був такий, обставини так склались і люди тоді так мислили (а не сучасними категоріями). Ми в тих умовах не жили, усіх обставин не знаємо і що ми, їх нащадки (чи взагалі пришлі сюди люди), можемо тепер з цим зробити? Отже, якщо є факт – визнали його, а якщо комусь наведена інформація не подобається – так то їхні проблеми, а не українського народу.

Отже, сприйняття власної правдивої історії є ключовим. Звісно, це надскладне завдання, враховуючи, що наша країна досі розділена ментально і світоглядно, а держава всі світоглядні питання вперто ігнорує. Утім, в цьому напрямі все одно потрібно працювати, принаймні силами не байдужих громадян, що і робимо, сподіваючись, що ситуація рано чи пізно зміниться.

Коли ж цей головний фактор стане реальністю, то українці стануть самодостатньою нацією і набудуть імунітет абсолютно до всіх закидів ворожої пропаганди, яка буде спрямована на історичні питання. Їм просто буде байдуже, що там вважають в Москві чи в будь-якомусь іншому місці.

Загалом, в дискусіях на історичну тематику Україні варто брати приклад з таких країн як Польща та Ізраїль. Добре відомо, що вони невідступно боронять своє бачення власної історії, ігноруючи всіх критиканів, причому як всередині своїх країн, так і з міжнародної спільноти. Як свідчить практика, їм це чудово вдається, і ніяким обструкціям «цивілізований світ» їх за це не піддає.

Звісно, реалії внутрішньо об’єднаних Польщі і Ізраїлю разюче відрізняються від реалій внутрішньо роз’єднаної України. А, значить, знову повертаємося на три абзаци вище і, визначивши для себе головний фактор, знову готуємося колупати віковічну скелю українського невігластва, самозневаги і комплексу меншовартості.

Спеціально для «Останнього Бастіону»

ІНШІ ОПІНІЇ
Читайте також:
Літературна презентація "Шлях до свободи" відбудеться на території освітньо-виховного закладу "100 доріг".
01 липня, 11:33
4 липня у Полтавському краєзнавчому музеї відбудеться презентація книг Джохара Дудаєва, Аслана Масхадова і Олександра Каскадера.
01 липня, 09:32
Бойовий корабель із непростою долею.
04 червня, 12:25
Війни та епідемії – це випробування для народів.
08 травня, 10:54
"Крізь сміх заліза" — праця авторства одного з засновників інженерних підрозділів УПА Степана Стебельського.
21 квітня, 13:35
Традиційною асоціацією з В’єтнамською війною є масова наркоманія серед американських військових.
13 квітня, 10:23