Руйнівники пам'ятників виступають проти європейської культурної спадщини та історії

Вже й фінляндські культурмарксисти, які особливо не цікавляться власною історією, вимагають прибрати з середмістя Гельсінкі єдину кінну статую, і не кому-небудь, а самому маршалу Карлу-Ґустафу-Емілю Маннергейму! Проти такої "ініціативи" вже висловилися націоналісти ("Справжні фіни" й організація "Suomen Sisu") і консерватори (молодіжні структури "Коаліційної партії" та Християнсько-демократичної партії), пообіцявши вандалам дати гідну відсіч.

«Каратель» Маннергейм і «миролюбець» Лєнін

Так звана фінляндська лівиця на сьогодні є нічим іншим, як оприявленим поєднанням московського більшовизму (власне троцькізму) з єврокомунізмом (ідеологія викладачів Франкфуртської школи). До всього вона представлена трьома впливовими, а на цю мить ще й урядовими, політичними силами: Соціал-демократичною партією, партією "Зелених" і "Союзом лівих сил". Власне молодіжна структура останнього, яка здебільшого складається з колишніх мігрантів, котрі нещодавно отримали громадянство цієї північноєвропейської республіки, й стала ініціатором плану демонтажу кінного пам'ятника Маннергейму.

Ліворадикали, успадкувавши традиції своїх прямих попередників — Комуністичної партії Фінляндії, — вперто називають будь-яке уславлення маршала заохоченням молоді до шанування "війни", "гніту" й "репресій" переможців ("білого" національного уряду) над переможеними ("червоними" заколотниками) у війні 1918 року. У цьому важко не знайти кремлівську пропаганду. Вона ж після більшовицького заколоту і до тепер повсякчас зображувала Маннергейма "карателем" трудового люду Фінляндії.

Адже у провінційних містах Турку і Котка йому встановлено 2 бронзових погруддя, а у місті Тампере — цілий п'ятиповерховий музей (де, на жаль, немає виставки з критичним поглядом на більшовицьку тоталітарну ідеологію). Ба більше! Ліваки відмовляються перейменувати однойменний парк у Гельсінкі на честь жертв лєнінізму-сталінізму.

Виявляється, "вождь світового пролетаріату" був не організатором наймасштабнішого ганебного соціально-економічного експерименту з ліквідації цілих прошарків суспільства та народів колишньої держави Романових, а "миролюбцем", який хотів урівноважити світ. Адже його метою були "рівність" (швидше перевага люмпену над іншими громадянами), соціально-політична справедливість (радше однопартійний тоталітаризм) та забезпечення знедолених мас насущними благами (чого так і не відбулося ніде, де при владі були й лишилися ліваки). І той факт, що популяризація культу Лєніна має прийти на зміну вшануванню Маннергейма, чомусь для багатьох не виглядає спробою викривити історію Фінляндії на догоду ситуативній примсі радикалізованій юрбі, котра відчула смак безнапасності за плюндрування культурних пам'яток на тлі свавілля своїх ідейних соратників по всьому Заходу.

Однобічне сприйняття історії через призму антигуманної ідеології

Важливо наголосити, що періодичність підняття питання дегероїзації маршала Маннергейма з рештою подібних до нього постатей, котрі вибороли для країни державну самостійність, завжди була відлунням певних міжнародних подій. Скажімо у 1950-1960-х роках, коли Фінляндія з СССР налагоджували "дружні" відносини, причиною була напруженість Кремля з НАТО, а от на зламі 1980-1990-х років — смерть більшовицького державницького проєкту і поширення серед освічених кіл зазначеної північноєвропейської республіки ліберально-демократичних ідей. Зараз же накидання фінляндськими ліваками спотвореного розуміння минулого викликано "антирасистськими" безладами у містах США та ЄС, під час яких вандали скидають із постаментів статуї визначним діячам.

Не буде зайвим додати, що таврування Маннергейма "суперечливою для мультикультурного і толерантного суспільства" Фінляндії почалося з подачі академічної спільноти. Деякі викладачі різних університетів критично висловлювалися про постать маршала. Вони закидали йому не лише організацію "масової різанини" військовополонених у 1918 році на території Виборзької фортеці, але й сприяння появі в 1941 році "концентраційних таборів" на землях Карелії.

Однак всі ці заяви до сьогодні лишаються доказово не підтвердженими засобами пропаганди, коріння якого росте на берегах річки Москва. Повертаючися до згаданої раніше молодіжної структури "Союзі лівих сил", то її члени назверх проголошують важливість демократичної освіти та рівності, свободу слова й думки. Але такі твердження фактично розходяться з реальними справами, як і у більшості адептів культурмарксизму.

Маючи представництво у різних органах влади, вони у законний спосіб, а іноді ще й за мовчазної згоди громадськості, поборюють своїх ідейних опонентів, відправляють у політичний нокаут продовжувачів справи Маннергейма. Скажімо, вони відшукують старі дописи у соціальних мережах, аби підігнати під теперішнє "толерантне" законодавство з метою дискредитації, або ж вимагають від поліції відкривати кримінальні провадження за проведення патріотичних маршів, на яких поодинокі учасники виголошують радикальні промови не сумісні з лівацтвом. І тому подібні безглузді речі, про які так звані "ліберальні" ЗМІ (і в Україні також) намагаються мовчати чи не помічати, щоби не спаскудити наявної у Фінляндії репутації "країни, де панує вільнодумство".

Екоактивістка Ґрета Тунберґ посяде місце «суперечливого» короля Карла ХІІ?

Сусідня Швеція також не стоїть осторонь піднятої проблеми. Місцеві громадські активісти пропонують владі країни переглянути свою історію, "змістити акценти", так би мовити. Першим "під ніж" сумнівних "борців із минулим" може піти монумент королю Карлу ХІІ у Стокгольмі, відомого в Україні за подіями Великої Північної війни (1700-1721) і поразці спільно з військом гетьмана Івана Мазепи в Полтавській битві.

Ексочільник муніципалітету міста Умео закликає шведський уряд "знищити меморіали гнобителів", діяльність яких нині викликає "суперечливі емоції". Замість пам'ятника видатному полководцю у повен зріст він пропонує або встановити інтерактивну дошку, що розкаже про його життя, або ж "увічнити у граніті" натхненницю сучасної молоді... Ґрету Тунберґ! На думку колишнього міського голови, будь-які статуї є символами ідеологій, а не об'єктивної історії, а тому для Швеції, де панує толерантність і мультикультуралізм (важко з цим не погодитися), важливо визначити пріоритети на перспективу.

Останні ж не здатні на щось істотне за вживання наркотиків, спалення поліційного відділку та полювання на білошкірих. У вакханалії, спровокованої ліваками різного віку, вже не лишилося місця для дискусії. Відтак будуть систематичні повалення визначних культурних пам'яток і створення на їх місці дегенеративних об'єктів так званого "сучасного мистецтва" (малоймовірно, проте можливо).

Але, як виявилося, вказаний шведський король — не єдиний, кого хочуть позбавити історичного буття. У муніципальній раді Стокгольма зареєстрували петицію про демонтаж пам'ятника видатному ботаніку, зоологу та лікарю Карлу Ліннею, якому безпідставно закидають "прихильність до расизму", що поки не набрала потрібну кількість підписів для розгляду. Але це навряд чи завадить ліворадикалам самочинно здійснити власний суд над минулим — доведено свавіллям у Лондоні, Брюсселі та Нью-Йорку).

«Боротьба з расизмом» чи затирання історії?

Той факт, що лівацьке божевілля зі США докотилося до відносно спокійної Північної Європи, а невдовзі можна буде спостерігати й в Україні, не випадковість. Адже проблема глибша, ніж ми собі уявляємо. І вбивство наркомана Джорджа Флойда лише послугувало каталізатором давно наболілої проблеми — жорстокої боротьби ліворадикалів різного штибу (у купі з грошовитими магнатами, на кшталт Джорджа Сороса), підтриманої бідними прошарками суспільства (здебільшого кольорового), проти традиційного укладу, цивілізації, збудованої так званими "білими супрематистами" (тобто європейцями, для яких чужі культурмарксистські "цінності").

Можливо, нарешті настав гарний час обернутися й по-новому оцінити історію (звісно, у позитивному ключі) на тлі теперішніх подій?! Прикметно, що це має робити не бунтівна юрба, тимчасово організована під червоним прапором і гаслом "боротьби з расизмом", а згуртовані у потужну силу досвідчені представники здорового суспільства, котрі плекають традиційні цінності. Наша порада фінляндцям і шведам: боввани, подібні до Лєніна, тоталітарним ідолам насправді нікому не потрібні, бо їхня культурна вартість дорівнює нулю і лише створюють ілюзію ідеального суспільного устрою (чого не було й навряд чи буде), а от пам'ятники таким діячам як Маннергейм і Карл ХІІ мають множитися, адже несуть у собі прихований сенс патріотизму, національної ідентичності та вірності спадщині предків.