Сафарі на орків у мерзлому Донецькому степу триває

Натягуєш баф просочений пилом курганів і конденсатом слини. Він не гріє і не заважає.

Уже 16-й день ми живемо на підлогах покинутих кафешок і сільських клюбів, у Зевсом забутих кишлаках. Протяг стогне у вибитих шибах ночами, а вдень буйний вітер шмагає нас по спині кущистими цівками снігу.

Земля горить і перевернутим конусом парують рихлі воронки. Суха трава хилиться у бік Темрюка і дика вольниця рівнини майорить гривою від Кінських Роздорів до Маріуполя.

Ми запускаємо у небо безпілотне крило і артилерія безбожно трощить офіцерські кунги приблудної орди. Їм боляче і тоскно.

Бризки кацапської крові врізаються в стіни хат окупованих сіл. Мальовані українські хутори і містечка обперезуються гірляндами руїн і темною вуаллю згарищ.

З висоти пташиного польоту видно техніку припарковану на подвір'ї садиб. Саратовські блядо-собаки виганяють прикладами з хат місцевих селян і жеруть з їхніх столів експропрійовану їжу.

Свої штаби вони ховають у школах, а на подвір'ї шикують броньвані машини і вантажівки. Того дня ми заякорилися на краю лісосмуги.

Вчепили на щоглу трекер, що пов'язує пульт керування з бортом, а перед цим склали в пазл літачок. Усе йде за планом.

Тим часом місцевий агроном завважив нас на краю поля. Він підкотив на "Ниві":

- Хлопці, вчора бачив вас у сусідньому селі, на узбіччі лівого повороту. Як щойно ви знялися з місця, туди  прилетіла касета граду. Їжайте звідси по добру, по здоров'ю...

Чешемо потилицю. Наш командир "Да Вінчі" нервується, але його божественна інтуїція не раз рятувала життя бійцям підрозділу.

- Локація дірява, тож перемістимося на інший майданчик, – говорить ці слова без ноти сумніву. Добряк "Хеві" і я розбираємо конструкцію, згортаємо щоглу.

Розрахунок арти чинить те саме у іншій місцині. "Готові відпрацювати" – повідомляє "Бєс" у радєйку.

Наш віртуозний пілот БПЛА – Євген, здіймає керовану птаху у небо маневруючи між стихійними масивами вітру. Керує "Лелекою" за допомогою програми і  мишки ноуту у призмі безцінного досвіду.

Останній він навоював ледь не з перших днів змагу за український Донбас і це перетворило його на яструба люфтваффе. Жека працює у підвязці з командиром, вони в тандемі виявляють техніку блядєй, що сховалися у нутрощах села.

Жека майстерно його вирівнює і лойтерить поблизу цілі. "Да Вінчі" по рації приводить розрахунок у готовність і за командою смерть 152-го калібру летить на тім'я прийдешнім мразям.

Корегування вогню з головою затягує командира у гравітацію ігрового азарту. Того дня ми розбили їхній штаб +5 вантажівок мічених гнусявеньким зигзагом "Z".

Стіни будівлі, де вони облаштували пункт координації луснули мов обважнілий кавун. Боєкомплект одного з бортів здетонував і у небо розкрилася полум'яна парасоля вибуху.

Командно-штабна машина (КШМ) на подвір'ї школи оповилася вогнем. Ми зажмурили окупантів з офіцерськими зірками на погонах, а ті, хто встиг сховатися у підвал по рації дали запит на підтримку з неба.

І це була не перша атака вкраїнського воїнства впродовж дня. До нас їх непогано відпрасувала арта ХХХ бригада ЗСУ, а ми внесли у цю картину останні штрихи.

Ретрик шипів і бився в конвульсіях. У радіоефір вклинювалися перехресні повідомлення про появу двох вертольотів ворога у зоні Х.

За кілька миттєвостей "Хеві" завважив їх на горизонті, а на 5-й секунді одна з вертушок підлетіла до наши скронь. Події розгорталися стрімко та вкрай експозиційно.

Без зволікань "Да Вінчі" віддав наказ "в укриття" і наша група випорхнула з хвоста ліслсмуги, рванувши до закинутих хат та напівзруйнованої ферми край села. На моїй шиї гриміла нафаршована 7,62 коробка пакемона (ПКМ); ще дві, цокали у розгрузці обабіч стегон.

Калібри з борта гелікоптера лягали за 300 м від нас і луна пострілів з розгону билася чолом об пошарпані стіни. Діафрагма здіймалася до пересохлої горлянки, легені жадібно  ковтали повітря, а у скронях пульсував глінтвейн адреналіну.

Ми вкотилися в укриття і кожен загнав патрон у патронник. За 200 м від схованки стояла наша засідка спрямована на повітря.

На плечі побратима лежала трембіта ПЗРК, він відкинув приціл, зняв ковпак і здійснив накол. Проте виходу не сталося, адже  технічний збій став на заваді.

Смертоносна трембіта – знаряддя ураження радянського виробництва і плин часу сприяє частоті осічок. Ми всі лишилися неушкодженими, адже волосся на наших бошках пораховане Архистратигами.

Вертушки втратили нас з поля зору і ми повернулися до покинутого у посадці транспорту. По тому притьмом спакувалися і знялися з місця подій.

Нам пощастило, адже кілька днів до того ця вертушка здійснила наскок на блок-пост райцентру і на асфальті лишилося 5 знеструмлених тіл з лав місцевого формування. Щаслива розв'язка сюжету змусила нас видохнути...

А коли ми виїхали своїм транспортом на людну трасу, то чули, як паралельно з нею продовжує вести вогонь врожа вертушка. Однак ми розчинилися в потоці автівок.

Лісосмуга диміла від прильотів, трава горіла, стирчали струбчаки понівечених тонкостанних дерев. А жвавою дорогою на швидкості ломилися в бік тилу легковушки тих, кому пощатсило вирватись зі смертоносної блокади Маріуполя.

Биті вікна водії затуляли матрацами і фанерами, а поцятковані уламками снарядів кузови були німим свідоцтвом важких атак ворожої артилерії по мирним кварталам міста. Того дня все склалося на нашу користь.

Вертушки нас втратили з поля зору, а їхня лють у небі являла неспростовне підтвердження того, що ми зажмурили важливих людей з особового складу окупаційного контингенту. Тож воюємо далі на хвильці тверезого оптимізму.