Що таке сильна позиція Києва у майбутніх потенційних перемовинах із Москвою ніхто нам не пояснює. Але вона залежить від ситуації на фронті.
Інформаційний простір продовжує турбувати тема мирних перемовин із РФ, попри те, що позиція України щодо цього процесу незмінна. Проте останнім часом дедалі частіше кажуть, що переговори можуть відбутися лише за умови сильної позиції Києва.
А ось відповідаючи на запитання, що ж це таке — чимало людей розійшлися в думці (часто вона помилкова), а деякі не мають про це жодного уявлення. Тож, давайте докладно розберемося ,у чому суть справи.
Ініціатива у зоні бойових дій
Що собою являє сильна переговорна позиція, слід пояснити через ініціативу у зоні бойових дій, оскільки ці поняття взаємопов'язані. Причому, певен, багатьох накриє жорсткий дисонанс.
Починаючи від жовтня 2023 року в аналітичних звітах західних агентств я дуже часто бачу формулювання, що «ініціативу» утримують російські війська. Таке формулювання обумовлюється тим, що з цієї дати окупанти перебувають у стані безперервного наступу та просування, а це і формує враження про їхню «ініціативу».
Але я з цим твердженням докорінно не згоден. Річ у тому, що саме після завершення 2023 року контрнаступальної кампанії українські війська по всій лінії бойових зіткнень перейшли в оборону.
До кінця минулого року повністю сформувалася концепція старої-нової оборонної стратегії (про яку йшлося ще 2022 року, але на тлі успішних контрнаступів було забуто), що полягає в обороні та виснаженні ворога. І ось зараз готуємося поринути у дисонанс.
Від жовтня 2023 року окупанти наступають по всій лінії бойового зіткнення, маючи найбільший успіх на Покровському напрямку (після окупації Авдіївки). Практично щодня на тій чи іншій ділянці є просування на 100-200 метрів, що й виглядає у загальній картині як «ініціатива», але нюанс — це більше ініціатива Сил оборони України, аніж росіян.
Що ми бачимо весь цей час? Оборону руками й надзусиллями наших воїнів, а ще щомісячні рекорди щодо втрат російських окупаційних військ, які планомірно та невідворотно виснажуються.
Виснажуються настільки, що путін особисто змушений їхати на уклін у Пхеньян, випрошуючи допомогу. А російські гінці від початку 2024 року по всьому світу намагаються домовитися про викуп старої совєцької чи російської техніки у країнах Центральної Азії, Близького Сходу, Африки тощо.
Звичайно, хтось може сказати, мовляв, що за нісенітниця? Вони наступають, захоплюють наші території щодня і це теж їхня стратегія, яка виконується 24/7!
Так, вони наступають, захоплюють, але я вже наводив приклад (і неодноразово), що порівняно із наступом у 2022 році ці темпи у десятки разів менші. А якщо точніше — у 90 разів повільніші!
При цьому росіяни зараз втрачають особового складу на місяць у п'ять разів більше, ніж 2022-го. То власне, чия стратегія зараз реалізується з вищим ККД — Сил оборони України чи російських окупаційних військ?
Стратегія захоплення та наступу чи стратегія оборони та виснаження? Ця остання призвела до того, що навіть у міжнародній моніторинговій спільноті не могли не помітити, наскільки станом на другу половину 2024 року спустошені склади та центри зберігання радянської техніки у РФ.
Критичну ситуацію з компенсацією втрат та поповненням механізованої компоненти у росіян фіксують і провідні західні OSINT-аналітики. З урахуванням усього вищевикладеного постає питання: то хто утримує в зоні бойових дій реальну ініціативу?
Звісно, що той, кого змушують наступати! Оскільки це останній шанс захопити щось без надії у майбутньому це утримати, чи той, хто змушує противника наступати та втрачати дедалі більше ресурсів?
Сильна переговорна позиція України
Що більшість уявляє під поняттям сильна переговорна позиція України? Процес контрнаступу наших захисників, які витіснятимуть російських окупантів по одному чи за всіма напрямками, звільняючи щодня квадратні кілометри територій і ставлячи цим РФ у становище, коли вона зможе висувати ультиматуми.
Почасти це правильне сприйняття, але почасти. Адже (готуйтеся до наступного дисонансу!) сильна переговорна позиція в України буде вже до кінця 2024 року, і вище я вже пояснив, чому так станеться.
РФ поступово наближається до того критичного стану її військово-промислового комплексу, коли армію неможливо буде не те, щоби штатно комплектувати технікою, а й банально компенсувати втрати. Наведу елементарний приклад, як кажуть — на пальцях, про що йдеться.
Сьогодні у російських окупаційних військ боєздатними вважаються 3500 танків різних модифікацій, при цьому в запасі, на зберіганні, в агресора вже менш як 2500 танків. На місяць угруповання ворогів у середньому втрачає від 250 до 350 танків, але і відновлює 300-350, використовуючи як ресурс зі складів, так і ремонтних бригад.
Однак з урахуванням таких темпів втрат протягом 7-10 місяців склади та центри зберігання основних бойових танків (ОБТ) спорожніють остаточно і на росії залишиться просто 3500 танків. Вони щомісяця, за збереження незмінної тенденції втрат, обнуляться протягом 12 місяців!
Тобто до кінця 2024 року РФ залишиться з порожніми складами ОБТ (або, простіше кажучи, зі спустошеною спадщиною від СССР), а ось протягом 2025 року розпочнеться процес повного обнулення її танкової компоненти. Це не прогноз, а дійсність, яку важко приховувати.
Варто зробити поправку на те, що у країни-агресора є виробництво танків з нуля, але це лише одне підприємство — «Уралвагонзавод», а його потенціал видачі на місяць становить менше ротного комплекту Т-90 і Т-72. Себто сумарно ротний комплект із двох типів танків — за умови, що лінії не зайняті відновленням продукції з консервації.
Але чи можуть 11-15 танків розв'язати проблему компенсації втрат за місяць 250-350 ОБТ? Важливо розуміти й те, що така проблема у російського ВПК практично з усіма типами техніки.
Бойові броньовані машини (ББМ) — аналогічно, а у питаннях відновлення техніки зі складів навіть гірші, ніж з ОБТ. І хоча виробництво нових ББМ працює краще, ніж танків, проте недостатньо для компенсації щомісячних втрат у цій категорії.
З артилерією ситуація краща, ніж з ОБТ та ББМ, але здебільшого завдяки запасам на складах, а ось у питанні виробництва гірше, ніж у танків та бронетехніки. І ось з урахуванням цієї інформації, якою також володіє і вище військово-політичне керівництво РФ, думаєте, воно не розуміє, що у разі незмінної динаміки втрат у 2025 році їхня армія буде обеззброєна?
Причому про це чудово знають не лише в Україні чи західні аналітики та спецслужби, а й так звані друзі РФ. Наприклад, Китай, в якого своя специфіка взаємин з РФ, яку щирою дружбою назвати складно.
Власне, росія сама себе підводить все ближче до того, що 2022 року путін назвав однією з цілей так званої «СВО» — демілітаризацію. У зв'язку із цим постає цілком слушне запитання: чи готова РФ воювати до останнього танка?
Висновки
Сильна переговорна позиція України — це не обов'язково переможна хода наших захисників зі звільненням тисяч квадратних кілометрів щодня. Перемогу у Чорному морі Україна здобула, не маючи флоту, але знищивши російський Чорноморський флот, перетворивши його на флотилію, а в перспективі взагалі на Новоросійську човнову станцію.
Україна вміє воювати нетрадиційними, некласичними методами, і коли у 2022 році низка «експертів» рвали на голові волосся і в паніці говорили, що ми втратили всі військові кораблі, той, хто відповідав за звільнення Чорного моря, планував майбутні операції та планомірно йшов до своєї цілі. Це красномовний факт.
І зараз, коли більшість панікує і сприймає ситуацію на фронті як критичну (забувши, що відбувалося у лютому-квітні 2022 року), ще й не розуміють, чим ця «криза» у в зоні бойових дій може закінчитися для того, хто нібито є її «ініціатором», і які це у найближчій перспективі інструментарії дасть у руки України. Тому, думайте і не читайте дешеву пропаганду!