Сучасна українська «еліта» — явище патологічне
Зробити в Україні щось осмислене можна лиш тоді, коли ця каламутна хвиля зникне у небуття. Ми як ніколи потребуємо аристократії духу і сили.
У визначенні «еліта» немає чіткої однозначності. По-перше, політичний підхід оцінює належність до еліти за фактом володіння реальною владою або впливом на політичні процеси (безвідносно оцінок інтелектуальних та моральних якостей тих чи інших індивідів), натомість ціннісний підхід базується на вихідному сенсі поняття «еліта».
По-друге, мається на увазі, що в еліту входять індивідууми, які володіють більш високим інтелектом, талантом, здібностями, компетентністю в порівнянні з середніми показниками конкретного соціуму. В українському ж суспільстві критеріїв ціннісного підходу приналежності до еліти не вироблено; принаймні будемо розуміти під «елітою» стійку спільність людей з глибокими зв'язками, які мають спільні інтереси і доступ до важелів реальної влади.
Почнемо з визначення слова «еліта», яке походить від латинського дієслова «elіgо» — «обираю», тобто означає «обрані». У різні історичні періоди та у різних суспільствах цей термін трактувався досить по різному; скажімо, у традиційному суспільстві під «елітою» розумілися вищі касти, які мають пряме «божественне походження» (тобто, природню перевагу одних над іншими).
Станове суспільство вже надає перевагу до індивідуальних заслуг: якщо приналежність до касти є незмінною якістю буття то приналежність до стану є випадком, зусиллям та волею. У класовому ж суспільстві принципи диференціації зводяться до найпростішої формули володіння засобами виробництва та іншими матеріальними багатствами.
Що маємо? Сучасна українська «еліта», з точки зору її формування та функціонування, явище патологічне, вона є продуктом розпаду СССР та унезалежнення колоніальної адміністрації в УРСР від метрополії!
Її типові постаті — партійно-господарська номенклатура, НКВДистські, пропагандистські та комісарські кадри, що були відряджені в Україну з московщини. Відряджені з цілком інфернальною метою: для здійснення індустріалізації, колективізації та інших програм побудови комунізму.
Саме під їхнім окупаційним наглядом і були кадри, рекрутовані з місцевих, тобто весь той персонал, який чинив погроми, геноцид, терор та масові репресії, що знекровили українську націю. Частково їм це вдалося...
Опинившись при владі у 1990-х роках минулого століття, ця колоніальна адміністрація не змінила своєї природи. Необхідність у формуванні апарату незалежної держави вона використала для власного відтворення.
Демократичні інститути, багатопартійність, парламентаризм i поділ влад використали для пограбування народного майна, престижного і прибуткового працевлаштування своїх родичів та нейтралізації політичних рухів. Тому ґенеза всіх щаблів цієї «еліти» є ущербною — там відсутня будь-яка етика, мінімальний культурний рівень, а мораль взагалі не має імперативу честі.
Відповідно вона позбавлена власного усвідомлення як носія української національної ідеї. Нічого, окрім цинізму, хамства, невігластва, жорстокості та аморальності вона передати не може.
Тож, аби залишитись на своїх місцях, переважна більшість її представників готова поміняти все — ідеологію, переконання, релігію, стать... Зробити в Україні щось осмислене можна буде лише тоді, коли ця каламутна хвиля зникне у небуття.
