«Свято» пройшло непоміченим
Сучасна Росія і її п'ята колона в Україні – результат ватяної упевненості, що на світі нічого кращого не було за ескімо на паличці по 11 копійок. Облизувати паличку, на якій вже ніколи не буде морозива, значить прирікати й правнуків на дитинство без солодощів.
Разом з усім прогресивним людством ми теж не відзначали день утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік 30 грудня. Щоправда, той квазісвятковий день й у благословенні молоді часи минав у клопотах про фантастично дефіцитні горошок, майонез і ялинку. Із тим союзним святом не склалося з самого початку. Хоч Ленін, Троцький та Сталін і криком кричали.
На наш погляд, справедливою є думка, що подолати усі міфи відразу у 80-90-і роки не дозволили похапливі обставини. Та й міфів було достобіса. Якісь ні гріли, ні знобили. Як, хіба не Попов винайшов мобілку?! Але чимало міфів труїли душі. Особливо небезпечний, комуністичний міф, погодьмось, ми таки розвінчали. І комуняка набув ознак чортяки, лягли долілиць вивершені «на віки» монументи, вулицям повернули пристойні назви, а вождям – об'єктивні епітети. А ось на «тюрму народів» перебудовного запалу не вистачило.
Це нам до ока впали результати проведеного у Росії наприкінці минулого року опитування – чи жалкують наші непевні сусіди за СРСР? «Левада-центр» констатував, що жалкують кожні двоє росіян з трьох. Причому, у порівнянні з попереднім роком, число жалобників виросло на 8 відсотків. Суттєво й те, що соціологи побачили загрозливу консервацію показника «плачів» — з 1992 року він ніколи не був нижчим за 50 відсотків. Себто, щонайменше половину росіян вже понад чверть століття постійно плющить непогамовна печаль за казково-щасливою територією, де так вільно дихалось двомстам дев'яносто трьом мільйонам, станом на липень 1991 року, нововиведених істот хомо совєтікус. З нами включно.
Нехай би й плющила, не було б нам сьогодні більшого горя. Утримуємось від перелопачування обсмоктаних аргументів щодо ковбас у їх фінальній версії 2.20, безплатних «черьомушок», балету і гагаріних з терешковими. Хто не хоче почути, той ніколи й не почує. Своїми ланцями хоч греблю гати. Проживаємо часи наскрізь екшовані фронтом, безладом у головах, панічними зойками кликуш, несусвітньою маячнею «кращих синів і дочок українського народу», що похапливо готуються стати батьками і матерями останнього. І за усіх власних обтяжливих обставин горюємо разом з магнітогорцями. По-людськи щиро, без еківоків на СРСР.
Але ж ота атавістична печаль «нової історичної спільноти — єдиного радянського народу» вже п'ять років продукує бурятську, і не лише, жагу нізащо не дати НАТО прирости Україною. Все та ж «ностальгія за ескімо» рулить сусідньою ватою, котра ладна навіки угніздити монстра на московському троні. Учора рязанський (і далі – всюди) алкоголік чимчикував державою як «хазяїн». Сьогодні лише одним керченським мостом ситим не будеш. Тому кожні вісім і ще якась частка дев'ятого громадянина РФ із десяти, що підпадають під опитувальні цензи, дають чіткий наказ: відмотуй назад історію, вашбродь недопалок, аж у переддень «найбільшої геополітичної катастрофи двадцятого століття»…
Ще раз – нам своє робить. І часу для відповіді на запитання, чи розвидниться ув очах прихильників сьогоднішніх лідерів забігу, трохи є. Поки що наше бидло у сумарній кількості 24,2 відсотка (офіційний початок виборних процедур дає право і нам на розвішування будь-яких ярликів, головне – не забалакатись до прізвища, посадять) виводить у другий тур прихованих і професійних блазнів. Заспокоює те, що США вже третій рік будуть терпіти свого блазня, і нічого – стоять.
Наші «барани» ось – 8,5 відсотка українців (рейтинг ЗаЖОПи), переважно з південно-східною та південною пропискою, теж однією ногою стоять ще на тих казкових теренах, де ескімо було по одинадцять копійок, Попов з Можайським перекидалися словом мобілками, а дихалось напрочуд вільно усім, особливо у Кривому Розі та Маріуполі. Оцими співвітчизниками рулить совєтський синдром очікування благодаті, у Лугандоні він дорулювався до повної втрати орієнтирів. Саме оцей сервільний електорат, як базовий мобілізаційний ресурс популістів, у поточному, важкуватому з усіх сторін році, буде чи не найбільшою загрозою не лише обранню пристойного президента, переформатуванню Верховної Ради на проукраїнську владну гілку, а й загалом потугам суспільства утвердитися у європейських намірах, залишити ординську резервацію і пристати хоч би до ар'єргарду жвавіших і метикуватіших сусідів за Прутом, Тисою і Сяном.
Німуємо, ціпеніємо, нишкнемо. Адже оте середньостатистичне середовище глухе до аргументів, порівнянь, авторитетів. Коло його уподобань обмежене похапливою, ніби востаннє, консервацією огірків, черговим серіалом для дебілів, кастрованим котярою, сіруватою соціальною вермішеллю і безнастанними прокльонами на адресу всіх і вся – щасливої у шлюбі сусідки («хто тій шльондрі шубу подарив?»), влади («там усі злодії – кого вибирать?!»), артистів («мужики – геї, баби – повії!»). Для Маньок з Васями (перепрошуємо у гарних хлопців Василів і ще гарніших дівчат Марійок) безвіз – п'яте колесо до воза, ринок землі – від диявола, війну розв'язав Порошенко, томос – якщо не антифриз, то мінеральне добриво… І те маргінальне середовище обиратиме собі президента з-поміж себе – за довжиною коси, вил і язика.
Вадим Демиденко
