Типовий галицький хрунь, яких і нині повно в Україні
Ровесник і земляк Івана Франка мріяв про «триєдину» Русь, керовану московитами із Кремля. Він навіть солідаризувався із більшовиками.
На цій більш як столітній і не зовсім якісній світлині бачите нетипового галичанина — Юліяна Яворського (1873-1937). Прикметно, що він був не лише сучасником Івана Франка, але й народився на тій же підкарпатській землі неподалік Дрогобича на Львівщині.
Спочатку скажемо дуже гарне про цього чоловіка, бо ж пан Яворський був галицьким істориком, етнографом, знаним літературознавцем і професором, вчився у Відні та ще багато де. 1904 року переїхав зі Львова до Києва, але після 1920 року знову вернув на свою малу батьківщині «попід сині гори».
А, тепер «інше» про цього чоловіка... Юліян Яворський був ідейним москвофілом, тобто навіть коли спав, то бачив українську Галичину у складі москитської імперської держави.
Причому, був настільки переконаним затятим москвофілом і українофобом, що дивував своє оточення. Водночас ще напередодні (уявіть собі!) нападу царської московії на Галичину у 1914 році той-таки Яворський написав наступне:
«...зложив особливу книжечку для науки російським офіцерам і урядовцям як треба поводитися у Галичині, як розпізнавати «мазепинців» і як ставитися до мазепинського руху. Цю книжечку видрукував штаб київської військової округи з написом «строго секретно» і її роздавано всім офіцерам, які вирушали на фронт».
Отже під'юджувана самими галичанами-москвофілами царська адміністрація кинулася хапати всіх, на кого тільки вони вказували, як на «мазепинців» (поередників бандерівців). Як згадував очевидець тих подій історик Володимир Дорошекно, хапали окупанти і свідомого війта, і свідомого селянина, що закладав у себе читальню «Просвіти» або брав скільки-небудь активну участь у громадському житті, і вчителя української школи, — словом кожного, на кого тільки припала охота донести москвофілові.
Взагалі, царська адміністрація, відповідно інспірована, дивилася на галицьких українців не як на підданих ворожої держави, котрі перебувають під охороною певних міжнародних прав. Ні, — вона дивилась на них, мов на своїх «внутрішніх» ворогів, бунтівників, до яких пощастило їй добратись і ось теперечки вона помщалась на них за те, що досі вони були для московитських пазурів недосяжні.
Отож, галичани у своєму минулому (навіть ті, які тоді записувалися «русинами») були різні. Так, були патріоти, але були й байдужі до української ідеї.
Також були приховані або й відкриті вороги до нашої мрії, як от Юліян Яворський. Зауважимо, що після встановлення більшовицького режиму був запрошений особисто лєніним на посаду голови кафедри слов'янознавства Воронезького університету, але чемно відмовився.
Як і безліч його однодумців, він запобігав ласки у ворога і писав пасквілі на рідну землю, на земляків. Не дивно, що після Першої світової війни прижитися такому зрадникові серед галицьких українців (нехай і окупованих у той час поляками), ой як було непросто.
Тож Яворський не бачачи перспектив для себе на батьківщині Великого Каменяра Франка, 1925 року тікає до Праги. Він там продовжив удосконалювати своє москвофільство пишучи про закарпатського Олександра Духновича і популяризуючи «руzzкій міръ» там — за Карпатами...
