Мглинський шляхтич Петро Косач — українолюб, законник, традиціоналіст до мозку кісток
Багатодітний батько змалечку припав душею до рідної Вкраїни, яку оспівували його доньки й дружина у поезії. Сам же рішуче допомагав селянам.
Петро Антонович Косач (20 грудня 1841 — 2 квітня 1909) народився на споконвік українській землі, у містечку Мглин на Стародубщині. Все своє життя всіляко сприяв розвиткові української культури, адже походив із гербового заможного українсько-козацького шляхетства.
Петро Косач навчався в Університеті святого Володимира, де захистив дисертацію, здобувши ступінь кандидата законодавства. Опісля служив на різних посадах у Звягелі, Луцьку, Ковелі, Києві, де боронив права українських селян (колишніх кріпаків), які втекли на заробітки до міст.
Людина бездоганно принципова, з широкою ерудицією, високим інтелектом, Петро Антонович жив і працював для родини, фінансував більшість видань дружини Олени Пчілки та дітей, зокрема, Лесі Українки. Брав участь у роботі «Громади», до якої входили: Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Павло Житецький, Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші.
«Хто шанує Лесину пам'ять, той повинен віддати належну пошану її найщирішого, найкращого приятеля-друга, пам'яти її батька. Петро за все своє життя не поклав та марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а, навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї...
Він був приятель не тільки багатьох українських письменників, однак приятелем усієї української літератури та культури взагалі. Він робив усе, щоби допомагати розвиткові їхньому; це неабияк надихало», — писала в одному зі спогадів Олена Пчілка про свого чоловіка.
Прикметно, що у Петра Косача та Лесі Українки була ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вони на диво високо цінували людську гідність, у всякої людини, хоч би у найменшої дитини. Відтак завжди поводилися, щоби не ображати, не принижувати тієї гідности, особливо, коли йшлося про селян, чиї традиції він волів зберегти для нащадків.
До кінця свого земного шляху аристократ із провінційного Мглина вважав українські справи своїми справами, цікавими, важливими й рідними. Був чи не найактивнішим з усіх боків членом «Громади», ретельним членом редакційної колегії видання «Киевская старина», давав кошти на українські справи, зокрема, профінансував перший збірник пісень свого доброго приятеля Миколи Лисенка.
Окремо медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує читачам, що наприкінці XVIII століття відбувся перехід української шляхти від посад полкової та сотенної старшини. Московитский царат підкупав дворянськими привілеями.
