Україна під колоніальним протоколом
Влада намагається закривати рота словом «толерантність», перетворюючи його на універсальний кляп проти критики.
Україна знову запалювала свічки. Камери ловили «правильні» обличчя, відрепетирувані посмішки, завчені слова про «світло», «єдність» і «незламний дух».
На Майдані, у самому центрі столиці, біля Головпоштамту, це відбувалося під офіційним супроводом міської влади. У Будинку уряду прем’єр-міністерка долучилася до запалення ханукальних свічок — і вже сам факт того, що це відбувалося у державній будівлі, робить будь-який ритуал державною мовою. Говорить держава, а не приватна людина — говорить інституція. І саме тут проявляється системна проблема: українська влада не розуміє, що символи — це не декор. Вони — політика, вони — видимий суверенітет. І цей суверенітет можна вкрасти без танків і гармат — лише протоколом, картинкою, фотосесією.
І коли держава Україна підсилює цей образ статусом посадовців і протоколом, суспільство сприймає це як державний жест, а не приватну побожність. Держава стає сценою для чужого ритуалу, її інституційний авторитет працює не на український народ, а на образ іншої держави.
Влада намагається закривати рота словом «толерантність», перетворюючи його на універсальний кляп проти критики.
Конституція України прямо встановлює пріоритет: держава зобов’язана підтримувати українську національну ідентичність, історичну свідомість і культуру, одночасно гарантуючи права меншин, і вона прямо закріплює світськість. Але влада ігнорує ці норми. Вона дозволяє чиновникам робити конфесійні ритуали державними — без правил, без рівності, без меж. Імпровізація стає нормою, а влада перетворюється на касту, яка «вирішує на смак», що гарно виглядатиме на фото. Компаса немає — є лише камера.
Це не просто символіка. Це геополітика. Символи тягнуть за собою держави, позиції, рішення. Українців обурює не присутність єврейської громади, а те, що державна інституція підсилює ритуал країни, яка уникала санкцій проти раша, коли Україна у війні. Зеленський у березні 2022 року запитував Кнесет: «чому ми не можемо отримати зброю», «чому “Ізраїль” не запровадив санкцій». Українська влада, дозволяючи фотосесію з менорою, фактично підкреслює свою безсилість: нам потрібні ракети, їм — ритуали.
Україна визнає Голокост геноцидом, але для українців Голодомор — фундамент ідентичності. Влада роками закликає «Ізраїль» визнати Голодомор геноцидом, але офіційного визнання немає. І що робить українська держава? Вона відкриває символічний простір під чужий ритуал, не отримуючи нічого взамін. Де принципи, де гідність, де взаємність? Немає нічого, крім фотосесії та красивої картинки для соціальних мереж.
Підсилюючи символи, асоційовані з іншою державою, Україна імпортує у центр Києва токсичну поляризацію. У 2025 році International Association of Genocide Scholars офіційно зафіксувала, що дії «Ізраїлю» в Газі відповідають критеріям геноциду. Підсилення таких символів без протоколу і пояснення — це репутаційні ризики, які влада відверто ігнорує. Коли немає реальних рішень, взаємності й принципів, людям підсовують картинки. Історія про «великий тризуб у Тель-Авіві» — це фейк, але влада продовжує підживлювати ілюзію взаємності.
«В Україні має бути Україна». Не як гасло, а як принцип виживання. Держава перестає працювати на український пріоритет — вона перетворюється на колоніальний механізм. Колонізатору не потрібна більшість, йому потрібні лише місцеві виконавці й «правильний» ритуал. Народ стає статистом у власній країні, а країна — сценою для фотосесій.
Держустанови мають бути світськими, релігійні події — подіями громад, а не державними ритуалами. Держава повинна мати регулярну, жорстку політику української ідентичності й дзеркальну дипломатію: якщо партнери не здатні на взаємність щодо наших ключових травм — їм немає почесного місця у державному кадрі. Суверенітет починається з того, що у державних стінах не живе чужий протокол. Якщо цього не зрозуміти зараз, ми повернемося туди, де вирішує не слово «світло», а темрява ракет. Тоді свічки стануть не символом, а єдиним, що лишиться в холодному домі, який ми колись називали своїм.
Наше суспільство розриває не «свято», а глибинне відчуття, що Україною керують тимчасові адміністратори із «запасними аеродромами» — ізраїльськими, американськими, кіпрськими паспортами. Для них держава — трофей, народ — ресурс, а менора в парламенті — не про Бога, а про лояльність до тих, куди вони планують емігрувати. Якщо не буде контролю над подвійним громадянством, прозорості лояльностей і активів, будь-який «ритуал світла» в державних стінах народ сприйматиме однозначно: Україну використовують, поки українство спить. То чиєю вона буде завтра?
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»
