Україна, яку ми втратили, так і не збудувавши

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

Становище українців у формально незалежній державі після 1991 року мало чим відрізняється від їхнього становища в УРСР. Ну, репресивний прес трохи послабився, але після «перестроєчних дозачисток» скористатися «послаблєніями» ми повною мірою не змогли.

Московський обком потроху поступається впливом «вашинґтонському», але останній просуває той же самий інтернаціоналізм і етнозаміщення тільки під модним соусом толерантності, мультикультуралізму і нешн-білдинґу. (Структури й особи, пов'язані із соросівським фондом «Відродження» ще до 24.II.2022 активно просували ідею залучення мігрантів з усіх країн світу до всього, до чого тільки можна залучити).

І замість «новой історічєской общності» сукупними силами західних фондів і кума путіна нам нав'язується ідея «політичної нації». Перепрошую, а ми, щó, якісь чужинці на американській чи австралійській землі?

Українців частково залучають до управлінських структур. Однак це робиться під пильним наглядом справжніх господарів і володарів — крок управо вважається нацизмом, расизмом, хвашизмом і є підставою для заміщення «нєнадьожних кадрів».

Подібно тому, як навіть кастрований патріотизм Петра Шелеста став тригером для його заміни на Володимира Щербицького, чий (інтернаціональний) клан і досі є фактичним правителем країни. Їхній дух досі сновигає степами, горами й долами від Луганська до Ужгорода...

А от відповідальність за те, що відбувається у країні, якою наш народ по факту так і не володіє, повністю покладається на нього (самі винні, «хто-вам-дохтур», лохи, «нє-нада-було-клювом-щолкать», і так далі, і тому подібне). Така ситуація не може тривати довго.

Вона призведе: або до остаточного винародовлення найбільшої в Європі країни, або до пробудження сплячого велетня Європи. Будемо будити, оскільки іншого виходу у нас нема.