Українська колонія на Волзі
Жовтий Клин... Терен безкрайніх степів, де колись звучала українська мова, а козацький дух переплітався з місцевими традиціями.
Нині мало хто пам'ятає, що Жовтий Клин — це не просто назва далекого регіону на обох берегах річки Волга, а частина історії нашого народу, розмита часом. Він охоплював степові простори Нижнього Надволжя, Прикаспію та Донщини; основними центрами були: Астрахань; Царицин (нині Волгоград) Саратов і Самара.
Українці активно заселяли ці території через: а) перенаселення своїх корінних етнічних регіонів; б) дешеві землі, які надавав царський уряд із метою перетворення на родючі угіддя; в) потребу імперського уряду замістити слов'янами тамтешні тюркські й мусульманські народи. Вихідці з України масово створювали села від Тамбова до Актау.
За наказом Єкатєріни I, а потім її доньки Єлізавєти I, у 1720-1730-х роках у Надволжя переселили 537 сімей українських козаків. Вони заснували кілька слобід, серед яких — Дубівка, котра стала осердям Волзького козацького війська у Жовтому Клині, звідки ширився волелюбний український дух.
Українці принесли із собою на нові землі власну мову, звичаї, народні пісні та танці (у багатьох селах Саратовщини українська залишалася основною мовою спілкування до початку XX століття). Основу Жовтого Клину становило сільське господарство: вирощування пшениці, ячменю, соняшника, а також скотарство.
У 1917-1924 роках у Надволжі відбувалися спроби створити автономію українців у складі спершу білої, а потім червоної московії. Монархісти під проводом генерала Антона Дєнікіна відкинули зухвалі, як вони вважали, плани, натомість більшовики зовсім придушили ініціативу, відавши перевагу місцевим грошовитим німецьким колоністам.
Совєцький окупаційний режим здійснював тривалу й активну політику змосковщення після узурпації Іосіфом Сталіним влади, що призвело до поступового зникнення української ідентичності у містах і селах Жовтого Клину. Найдовше трималися хутори й слободи, розташовані у географічній близькості до материнського краю (власне, до України).
На сьогодні українці у цьому регіоні переважно асимільовані й вважають себе «руzzкімі», хоче ще у 1990-х роках, до ери войовничого путінізму, мова, звичаї, пісні й танці предків плекалися нащадками. Тотальна кремлівська пропаганда в обгортці українофобії знищила навіть ті рештки національного духу, який дотлівав після розвалу СССР.
Яскравий тому доказ — місто Енґельс, де з військового аеродрому щодня злітають бойові авіаборти для вбивств наших людей та руйнації наших міст ракетами. До 1914 року на його місці була Покровська слобода, заснована у 1747 році українськими козаками та чумаками переважно з Полтавщини та Слобожанщини.
Небесна Оранта — захисниця та покровителька козацтва, тому українці й звели перший «триглавий» дерев'яний храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 1780 року православна церква вже стає кам'яною, закарбувавши в архітектурі нашу національну ідентичність; зі слів краєзнавців, такий тип був найпоширеніший на Слобожанщині.
Прекрасний взірець українського бароко у кінці XIX століття навмисно перебудували у псевдовізантійський на вимогу губернатора Саратовщини та лютого українофоба Пєтра Столипіна. Після революційних подій 1917 року храм остаточно знищили цілеспрямованим підривом, прибравши український дух, українську присутність на берегах великої Волги.
Також медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує своїм читачам про те, що корінні етноси РФ мають останній шанс на здобуття власного суверенітету. Народи, які будуть в одному човні з ресурсною федерацією до самого кінця у цій війні — підуть на дно разом із цим кремлівським човном.
