Жовтий Клин: Микола Костомаров і українська колонізація Надволжя
Історик, який народився на росії, але серце віддав Україні. Той, хто весь час відстоював свої думки та національну гордість супроти імперії.
Йдеться про Миколу Костомарова (1817-1885), який із-поміж видатних діячів української історіографії посідає особливе місце за свій талант дослідника і невтомного трударя на лоні публіцистики. Саме йому належить першість у вивченні історії та фольклору українців Саратовського краю, відомо як Жовтий Клин.
Микола Іванович опинився у Саратові одразу після ліквідації російським царатом Кирило-Мефодіївського братства. Його засилають туди восени 1847 року за особистим наказом імператора Ніколая I Романова, якому українець буя як кістка у горлі через спростування "братерської близькості" двох народів.
На той час Саратов – провінційне місто Російської монархії, хоч і мало статус губернського центру, основним населенням якого були: українці (вихідці з Полтавщини та Слобожанщини – прим. ред.), мокшани, татари та ерзя. Тоді як етнічні росіяни становили не більш як 20% від усього загалу містян.
Опісля приїзду Микола Костомаров, якому царат заборонив викладання у навчальних закладах, зацікавлюється вивченням історії та фольклору українців Жовтого Клину. Звичайно, що на засланні колишній братчик і соратник Тараса Шевченка знаходився під наглядом у жандармів, тому торкається української теми крізь призму вивчення колоністів Надволжя.
Як діловод Саратовського статистичного комітету Микола Іванович знав про існування українських етномасивів на теренах губернії. Безумовно, що перебуваючи на цій посаді, він бував в українських поселеннях, адже як, свідчить сам Костомаров в автобіографії, він у справах служби був у німецькій колонії Сарепта, тож мусив проїжджати через українські села.
З точки зору визначення внеску видатного історика у вивчення минувшини українців Жовтого Клину найбільший інтерес викликає російськомовний "Очерк истории Саратовского края от присоединения его к Российской державе до вступления на престол императора Николая I", який був надрукований у "Памятной книжке Саратовской губернии на 1858 год". Миколу Івановича можна без перебільшення назвати другим за часом історіографом цього краю, після Андрєя Леопольдова, але за своєю науковістю цей твір Костомарова набагато перевершує роботи свого попередника: спостерігаємо у них науковий підхід до висвітлення процесів, які відбувались у Низовому Надволжі у XVI-XVIII століттях.
Що стосується українознавчого аспекту цієї роботи, то необхідно констатувати, що Микола Костомаров першим із дослідників визначив час заснування перших поселень українців в Саратовському краї. Як свідчить автор, причиною переселення українців до Жовтого Клину стали постійні напади на поселення росіян калмиків, які кочували в Заволзьких степах.
Під час Великої Північної війни (1700-1721) цар Пьотр І зреагував на ці події, наказавши постійно стояти двом драгунським полкам між Саратовом і Пензою, а від Царицина до Паншина спорудити оборонну лінію. Природно для московитськоо правителя, цю лінію було наказано заселити виключно українцями і, ні в якому разі, не залучувати до цього росіян!
Так, за допомогою українців стали захищатися південні кордони Російської імперії, а на терен Жовтого Клину повернулося жваве торгове життя, яке занепало після знищення Казанського і Астраханського ханств Іваном IV Лютим у 1550-х роках.
Наступна хвиля переселення українців у Саратовський край, за твердженням Костомарова, відбулась під час царювання Анни Іоанівни, – і теж була пов'язана з охороною кордонів від нескінчених нападів калмиків. Але, на цей раз, було вказано 1057 сімей (із них 520 козачі – прим. ред.) новопоселенців розпорошити поселити не на самій Царицинській лінії, а вверх і нижче на 15 верст від посаду Дубівка.
Українським колоністам влада віддала землі по річці Іловля від володінь Донських козаків до володінь пригорода Дмітрієвська (нині Камишин – прим. ред.); вони були зобов'язані після заснування селищ "виходити на службу" до Саратова й Астрахані, вартувати по Волзі. Фактично, якщо брати Костомарівське висвітлення історії волзького козацтва і ролі українців у колонізаційних процесах в освоєнні Жовтого Клину, то Микола Іванович окреслив їх значення дуже чітко.
На сторінках "Очерку истории Саратовского края" автор також підкреслив роль в освоєнні краю українських чумаків, що замешкали на берегах Волги, полишивши Чернігівщину та Київщину. Він визначив особливості самоврядування в українських солеварних слободах і юридичний стан чумаків.
Не менший внесок Костомаровим було зроблено у вивчення місцевого фольклору і піднесення інтересу до проблем етнографії. Історик залучив до співпраці чимало людей з місцевої інтелігенції, про що пізніше згадував в автобіографії: «...симпатії мої від астрономії звернулися до етноґрафії, і ми з пані Пасхаловою (Ганною Никанорівною – прим. ред.) надумали збирати місцеві народні пісні. Таким чином, у мені разом пробудились нахили до того, до чого я з таким же захватом віддавався років десять тому в іншому краю».
У 1852 році Микола Іванович оприлюднює у місцевій пресі російськомовну пам'ятку народної творчості "Народный плач дочери над могилою матери", записану в українській слободі Рудня Камишинського повіту Саратовської губернії. До публікації також додані розлогі наукові примітки автора.
У цілому можна сказати, що роки проведенні у Саратові хоч і не були найкращими в житті Миколи Костомарова, але виявилися дуже плідними. Видатний науковець не залишив інтересу до вивчення історії українців навіть перебуваючи у засланні на терені далекого Жовтого Клину.
Працюючи над минувшиною Саратовської губернії він підкреслив особливу роль місцевих українців у колонізаційних та економічних процесах, в які також були включені (але меншою мірою – прим. ред.) представники народів ерзя і мокша. Натомість етнічним росіянам відведено другорядні ролі, про що вони до тепер не люблять ані згадувати, ані пам'ятати, постійно переписуючи свою та чужу історію.
