Українське дерево та російський буревій.
З такими прокурорами, очільниками МСЕК, з «Вовіною тисяччю» – українське дерево має перспективи таки рухнути.
Почну з того, що обʼєктивно я один з найбільших інтересантів української перемоги. В московії мені винесений вирок, який вступив в силу. Не обвинувачення, не розшук, не слідство, а вирок Басманного суди Москви, якщо звичайно ту доречно слово «суд». Тому колонія загального режиму мені в росії гарантована.
Ба більше, на болотах мною досі час від часу лякають російських окупантів, як очільником команди «чорних трансплантологів», що розбирають тіла російських солдат на «запчастини». Тому окупація України для мене та моєї родини – це вʼязниця, тортури та вірогідно передчасна смерть. Як і для абсолютної більшості тих, хто десять років тому зробив свій вибір на користь битись.
З іншого боку, як людина, що доволі тривалий час провела на Заході, має британську освіту та досвід роботи в західних університетах, я точно знаю, що чужина не для мене. Я погано приживаюсь на чужій землі, навіть коли обʼєктивно вона спокійніша, безпечніша та ситніша. Тому Україна – це мій свідомий вибір. І майже 100 тисяч пацієнтів, яким за 10 років надали допомогу медики-добровольці Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, – свідчення того, що для мене це не порожні слова. Я з тих «проповідників», які красні не власним викладом, а власним прикладом.
Саме з цих міркувань я переконаний, що Україна вкрай потребує паузи у війні, аби мати шанс змінити владу та провести «капітальний ремонт» держави, аби підготуватись до наступного раунду російсько-українського герцю.
Чи скористаємось ми цим шансом, якщо він відкриється, – питання насамперед до нас.
Чи є шанс переконати путінську росію поставити війну на паузу?
Певен, що є. Україну контрактниками не завоюєш. 1945 року напівзруйнований Берлін, який захищали геть пошарпані рештки Вермахта, брало угрупування радянських військ, до якого входило загалом близько 2,5 млн осіб, понад 6200 танків та самохідних артилерійських установок, близько 42 тис. гармат і мінометів, близько 7500 літаків. Усі російські збройні сили наразі удвічі менші, не кажу вже про танки, артилерію та літаки. Тому росіяни без радикальної зміни парадигми війни та тотальної мобілізації країни напевно спроможні узяти Курахове та Покровськ, але точно не Харків, Запоріжжя чи Дніпро. Найманці в них дорожчають ледве не щодня, їх вже бракує настільки, що прийшлось кликати на допомогу послідовників чучхе, радянська бронетехніка на складах закінчується, а економіка явно перегріта. Врешті-решт за останні «переможні» для росіян півроку окупаційна армія просунулась аж(!) на 30-35 км. На фронті важко, але ще не трагічно.
Трагічно насправді в українському тилу.
Бо якщо російське вторгнення порівняти з буревієм, а Україну з деревом, яке йому протистоїть, то найбільшу небезпеку для українського дерева наразі створює не російський вітер, а шашель, який точить його зсередини. Дії влади ледве не щодня ефективно підважують найглибші підвалини українського спротиву.
Але не тому, що російський буревій нездоланний, а тому що його зсередини геть сточив український шашель.
І тоді на нас чекає «веймарізація України». Повторюсь, у росії наразі і близько немає сил і засобів, потрібних для окупації всієї України чи бодай її Лівобережжя. Але якщо Україна, підточена шашелем корупції та неефективності, почне валитися зсередини (як Російська імперія 1917-го чи Німецька імперія 1918-го), тоді на нас чекає ганебний несправедливий мир, справжня демілітарізація та десубʼєктивізація, українські файкори, сотні тисяч ветеранів, яким не знайдеться належного місця у повоєнному суспільстві, та вибух ресентименту – і цілком можливо військовий заколот (вдалий чи ні). Якщо поталанить, тоді отримаємо свого Пак Чон Хі. Якщо ні – Петлюру і руїну. І тоді ті, хто виживе і не емігрує, самі покличуть в Україну «русский мир». Як це вже не раз траплялось в українській історії…
Тому я щиро переконаний: не перемігши український шашель, українська держава приречена рано чи пізно впасти під російським буревієм. Якщо ж нам вдасться врятувати Україну від паразитів, які вбивають її зсередини, тоді і під російським буревієм поскрипимо, але вистоїмо. Хіба що він обламає кілька гілок. Але українське дерево точно встоїть і згодом розквітне.
Тому аби встояти під російським вітром треба насамперед перемогти український шашель. А для цього нам потрібна пауза у війні. Бо війна стала, на жаль, ідеальним розплідником для українського шашелю…
