Європейці не хочуть вилазити із зони комфорту, оплаченої українською кров'ю
Попри дипломатичний хист окремих наших чиновників, нема рецепта, як змінити ставлення західних суспільств ззовні. Їм там бракує сміливості.
Американське видання Foreign Policy добре підсумувало небажання європейських держав боротись проти путіна у повен зріст. Проблема у тому, що Європа все ще намагається вдавати, що загроза з боку РФ не є реальною.
Задовго до першого президентства Дональда Трампа керівництво НАТО вже було серйозно стурбоване фрагментарним підходом Європи до оборони. США вже висловлювали бажання відійти від ролі провідного глобального гравця за часів Барака Обами, який заявив про наміри вивести війська з Афґаністану на саміті НАТО 2014 року.
Лідери країн-учасниць НАТО також стали свідками непомітних кроків путіна, які сигналізували про його наміри в Європі: під його тіньовим керівництвом, адже президентом 2008 року був мєдвєдєв, РФ вдерлася до Сакартвело, а пізніше незаконно загарбала український Крим.
Проте європейські уряди не звернули уваги на цей момент. Вони умиротворили путіна попри численні попередження про його прагнення загарбати більше територій і відкотити кордони НАТО назад. Результат: повномасштабне сухопутне вторгнення РФ в Україну 2022 року, що зробило її лінією фронту у битві Заходу проти Москви.
Питання про те, що станеться з європейською безпекою у світі після України і, можливо, після подій у США, є центральним у новій книзі Кіра Джайлза (провідного аналітика з питань європейської оборони та росії в лондонському Королівському інституті «Chatem House»), під назвою «Хто захистить Європу? Пробуджена росія і приспаний континент». Він елегантно переплітає ізоляціонізм США, невдачі європейського керівництва і колективну наївність Заходу у розумінні імперіалістичної загрози з боку путінської РФ.
Джайлз стверджує, що багато хто в Європі обманював себе щодо справжньої небезпеки росії: «Декому важко уявити, що у XXI столітті Європі знову загрожує диктатор з манією величі. [...] Зрештою, такі постаті, як Гітлер і Наполеон, повинні були відійти в історію».
Але, як пояснює Джайлз, росія витратила більшу частину минулого десятиліття на розбудову своїх збройних сил, і «намір путіна забрати те, що він (і багато росіян) вважає своїм по праву, ще ніколи не був таким чітким». Цілковита правда!
Він підсумовує: «Навіть коли війна РФ проти України закінчиться, не буде простого повернення до умовного стану миру, яким багато хто в Європі хотів би думати, що насолоджувався до 2022 року. [...] Ми знову живемо в епоху, коли груба військова сила визначатиме життя і майбутнє мільйонів людей на всьому континенті».
Оцінити справжній ризик росії для континентальної Європи складно. Значна частина континенту захищена Статтею 5 Організації Північноатлантичної угоди. РФ робить лише шліфувальні, криваві кроки проти України, країни, яка в рази менша за неї за розміром.
Розрахунок путіна на повномасштабний напад на союзників по НАТО, за словами Джайлза, зводиться до двох факторів: чи «росія має засоби для здійснення таких нападів» і «що спонукає Москву до цього». Іншими словами, загроза, як ніколи, є продуктом можливостей і намірів, адж немає жодних сумнівів щодо намірів, і існує великий ризик того, що РФ може переконати себе в тому, що вона має й можливості».
Починаючи із намірів, довгострокова мета путіна — домінування у своїй сфері впливу, особливо на пострадянському просторі, і ворожість, спрямована на те, щоби відтіснити НАТО, — добре відома. Чому росія може переконати себе в тому, що вона має достатньо сили, щоби розширити свою присутність вглиб Європи, є більш складним питанням, яке, можливо, найкраще пояснюється однобоким поглядом Заходу на справжню загрозу з боку путіна.
Джайлз каже, що західні уряди як переоцінювали, так і недооцінювали силу РФ в Україні. До початку великого конфлікту «широко поширеною була думка, що російська військова міць означає, що результат [війни] є наперед вирішеним», і що Україна буде швидко відкинута назад. Однак опір України та величезні втрати росії призвели до швидкого повороту подій в інший бік.
Сили росії були розбиті й можуть опинитися на межі повного краху. Обидві оцінки, на думку Джайлза, фундаментально неправильно розуміють двоєдину військову стратегію РФ:
- Перший напрямок — негайна, нехитра війна в Україні. Минулі 3 роки показали готовність путіна «кидати ненавчених і недосвідчених солдатів вперед, щоб вони вбирали в себе українські кулі, використовуючи тактику «м'ясної хвилі». Це йде пліч-о-пліч із тим, що РФ «копається глибоко в свої запаси зброї совєцьких часів і автопарки». Можливо, такий нехитрий підхід і не становить такої загрози для НАТО, як для України, але він, без сумніву, призведе до величезних людських втрат у разі початку повномасштабної війни.
- Другий напрямок — методична перебудова збройних сил РФ із метою підготовки країни до війни з НАТО. У квітні 2024 року Конґрес США дізнався, що російська армія на 15% більша, ніж була на початку повномасштабного вторгнення, і, за даними численних джерел, продовжує набирати близько 30 000 нових солдатів щомісяця. Джайлз зазначає, що у 2023 році Сполучене Королівство «оцінило, що РФ, ймовірно, знадобиться від п'яти до десяти років, щоб відновити когорту висококваліфікованих і досвідчених військових підрозділів».
Війна проти НАТО, яка має завершитися переконливою поразкою РФ, усе одно буде катастрофою для Європи — масова загибель людей, виснаження ресурсів, економічний колапс і багато іншого. У зв'язку з цим виникає питання: «Чому ж Європа настільки не готова?».
Більшу частину двох десятиліть європейська безпека була підкріплена щедрістю США. Принцип Статті 5 НАТО — напад на одного є нападом на всіх — давав багатьом європейським країнам прикриття для того, щоби витрачати на оборону набагато менше коштів, аніж передбачено цільовим показником альянсу (2% ВВП), бувши впевненими у тому, що найпотужніша у світі армія прикриває їхню спину.
Однак Джайлз стверджує, що Стаття 5 насправді видає бажане за дійсне, і вона може виявитися непотрібною, якщо серед членів Альянсу не буде достатньої політичної волі для всеосяжної атаки на РФ. У Кремлі не приховують своїх агресивних амбіцій.
«Особисто путін і росія розуміють, що вони не можуть перемогти НАТО у військовому плані, але вони можуть вважати, що можуть перемогти НАТО політично, фактично зробивши Статтю 5 непотрібною. Не кажучи вже про прохолодну прихильність Дональда Трампа до НАТО, що робить незрозумілим, чи діятимуть США, якщо на Статтю 5 покличеться інший союзник», — пояснює Джайлз.
Відсутність політичної волі європейців до самозахисту викликає подив у тих, хто живе в країнах, які на нашій пам'яті страждали під московським чоботом. Джайлз пояснює це поділом Європи «на країни з історичним досвідом російського панування і країни, які не мають жодного уявлення про те, що це за собою тягне».
Поки прикордонні країни, такі як Польща, Фінляндія, республіки Балтії неодноразово били на сполох, лідери багатших західноєвропейських держав затягували час і, здавалося, заперечували справжній масштаб загрози. Так було і в 2022 році!
Військовослужбовці литовської армії роблять перекур під час навчань на військовому полігоні поблизу Руднінкай у Литві 28 травня 2024 року. Цей полігон, розташований поблизу кордону із Білоруссю, є колишнім совєцьким військовим полігоном.
Джайлз підкреслює боязкість Європи при призначенні на ключові посади в Європейському Союзі і НАТО. Коли колишню прем'єр-міністра Естонії Каю Каллас запропонували на посаду генерального секретаря НАТО, провідні європейські діячі заперечували проти цього з «безглуздих причин», які Джайлз називає «безглуздими», у тому числі через те, що вона походить з «країни, яка знаходиться на кордоні із РФ», як сказав провідний єврократ Франс Тіммерманс.
Книга Джайлза також критикує чинного канцлера Німеччини Олафа Шольца, який намагався заблокувати переобрання Урсули фон дер Ляєн на посаду президента Єврокомісії, оскільки вона була «надто критично налаштована щодо Москви». Уявляєте рівень ідіотизму?!
Багато країн покладаються на російський газ і мають інші економічні інтереси, які вони не хочуть порушувати. На континенті, який воліє вірити, що ті темні часи залишилися у минулому, немає особливого бажання повертатися до чогось, що нагадує Холодну війну.
Можливо також, що, оскільки європейська політика змістилася вправо, національні пріоритети беруть гору над усіма іншими. Якою б не була причина, пан Джайлз стверджує, що «неодноразово оголошуючи, чого вони не зроблять для захисту союзників, замість того, що вони зроблять», Європа неявно підриває стримування Москви за Статтею 5.
Потенційні наслідки цього мають бути нестерпними. Якщо, як багато хто підозрює, путін занурився у фантазії про російську могутність, це може з часом мати реальні територіальні наслідки; він багато писав про історичну російську територію і описував розпад СССР як трагедію.
«Якщо дух Статті 5 буде перевірений і зазнає невдачі, сенс існування НАТО одразу ж зникне», — каже Джайлз та наводить тривожний приклад, який часто використовують посадовці з питань безпеки. Скажімо, путін перекинув війська в одну з країн Балтії та погрожує застосувати ядерну зброю: «Якщо союзники по НАТО переконані, що у них є вибір між капітуляцією і ядерною війною, то РФ досягла своєї мети».
Звичайно, найбільший фактор ефективності НАТО походить від її наймогутнішого союзника — США. У той час як світ готується до другого президентства Трампа, європейці зараз повинні вести одночасно два розрахунки:
- як найкраще бути самодостатніми в обороні;
- як переконати Трампа, що він повинен залишатися за столом переговорів і зберігати інтерес до Європи.
Роль Вашинґтона у всьому цьому є водночас і найважливішою, і найменш складною. На додаток до фізичної присутності американських військ в Європі, яка все ще залишається значною, можливості США «виходять за межі досяжності багатьох європейських союзників, такі як розвідка сигналів, спостереження, космічні засоби зв'язку і збору розвідданих, а також стратегічний повітряний транспорт».
Пан Джайлз стверджує, що навіть, якщо Європа, за наявності належної політичної волі, зможе розбудувати власні сили і засоби, це займе багато часу, якого континент не має. Історичний захист Європи з боку США був не актом благодійності, а способом захисту власних стратегічних інтересів.
Америка, безперечно, виграє від процвітаючої й стабільної європейської економіки, і якщо вони розглядають РФ як маргінальну геополітичну проблему порівняно із КНР чи Іраном, вони повинні, на думку Джайлза, зрозуміти, що «зупинити і покарати відкриту російську агресію зараз — це найкращий спосіб стримати китайську агресію в майбутньому».
Проблема, з якою стикається Європа, полягає в тому, щоби пояснити це новому президентові США. А він, імовірно, проведе наступні 4 роки, більше зосередившись на зведенні рахунків всередині країни, ніж на міжнародному порядку.
Джайлз робить висновок, що для Європи ще може бути не надто пізно. Однак він попереджає, що політики повинні знайти способи донести до громадськості, наскільки відчайдушною є глобальна ситуація і чому зобов'язання перед союзниками в далеких краях важливі для всіх нас.
«На жаль, у Західній Європі XXI століття чесність щодо того, скільки насправді коштує захист свободи країни від рішучого загарбника, не допомагає виграти вибори. Але саме волевиявлення поляризованих і загітованих різними партіями громадян вирішує політичний порядок Старого світу», — висновує провідний аналітик із питань європейської оборони та росії у лондонському Королівському інституті «Chatem House».
Його книга «Хто захистить Європу? Пробуджена росія і приспаний континент» добре аргументує свою позицію. Проте вона може бути проповіддю для новонавернених.
Читачі можуть несамовито кивати головами під жорстокий аналіз Джайлзом безвідповідальної політики ховання голови у пісок в Європі й того, як Захід колективно ігнорував неодноразові заяви та дії путіна. Дехто ігнорує їх і тепер.
Однак зовнішня політика не є головним пріоритетом для європейських громадян, для яких багато з того, що пише Джайлз, стане одкровенням. Доброю новиною є те, що підтримка України залишається сильною серед європейського населення, так само як і підтримка зміцнення безпеки континенту.
Громадськість заслуговує знати правду про російську загрозу, якою б неприємною вона не була. І, якщо реакція виборців на ситуацію в Україні нам щось та говорить, так це те, — що коли їм пояснюють ставки, вони схильні робити правильні речі, навіть ціною величезних втрат для себе.
