Ватутіна на смітник, Єкатєріну II – до пекла

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).

Днями під шум війни ухвалюється рішення про демонтаж помпезного пам'ятника російські імператриці Єкатєрині II в Одесі. Попри все, саме це – символ "іншої України", яка так і не відбулася, тобто України прихильної до РФ і зіставної з нею історичної та політичної парадигми.

Будьмо відвертими, Вова Лєнін не тягнув на цей символ. Адже всі прекрасно розуміють що його присутність на постаментах не є позбавлена партикулярності (тобто, зумовлена суто політикою конкретно комуністичної течії).

Міша Булгаков чи Микола Гоголь взагалі не могли бути символами ніякої іншої "проросійської України" – надто другорядно і невиразно звучали їх політичні позиції на тлі основної діяльності. З тим самим успіхом Булгаков не став би й обличчям бренду зубної пасти, попри те що зуби дійсно чистив і історики можуть це довести.

Єкатєріна II в Одесі – останній гвіздок, який стирчав у серці тієї України, яка таки відбулася! Історична фігура, котра закликала до іншого шляху, і була досить таки масштабним явищем сама собою.

Озирніться на 10 років назад: проросійська Україна не просто була можливою, вона існувала. Вона була вже зреалізована, як тимчасовий і швидкоплинний електоральний проєкт Віктора Януковича.

Нехай тимчасовий, але був простір для вкорінення, бо проросійські сили могли замість длубання в носі й чухання спини іконами Ніколая II створити щось більш гнучке і притомне, дієве і тому більш небезпечне проросійське. У підсумку, молодь йшла до радикалів і націоналістів, молодь "хавала" контркультуру та український рок навіть там, де українською ніхто не говорив, ну, майже.

Відтак замість цього було лише "душнілово" з євразійським присмаком, "запуканість" спільного "цивілізаційного простору", тотальний сморід "общєго історічєскаго путі". Були навіть огидні брошурки про "священну цивілізацію" вигаданих "Святорусів" і загалом якесь маргінальне униніє...

Єкатєріну II знесуть, обов'язково, питання лише часу і можливостей. Проблема ж в іншому: як жити без ворога, як зберегти для наших дітей привабливий статус українського національного руху, як контркультурного явища?

Коли український рух (а отже і дух – прим. ред.) нарешті буде домінувати, цілком імовірно, що гнучкість і сексуальна еластичність цього нашого виплеканого національного усього кудись зникне. Мабуть, якусь із гілок національного руху треба таки залишити в підпіллі, щоби туди йшли романтики та увесь двіж не зачах через відсутність реальної, а не ілюзорної противаги.

Якась гілка умовної Організації Українських Націоналістів уже зараз має піти в розкол і негайно відправитися в опозицію. Лише заради наших з вами дітей, які теж хотітимуть бути радикалами, бунтівниками та повалювачами пам'ятників.