Війна не може закінчитися, поки немає картинки післявоєнного світового устрою

Головне слово, яке визначає ситуацію навколо України нині, – невизначеність (вибачте за ненавмисну гру слів).

Немає картинки післявоєнного світу, і ніхто не хоче йти у невизначеність, особливо в умовах зростання активності Китаю та інших глобальних чинників занепокоєння. (Ось чому в західному дискурсі парадоксальним чином поєднуються віра в те, що після путіна в росії буде демократія, та усвідомлення неможливості демократії в росії).

Вкотре повторю: війна не може закінчитися, поки нема картинки післявоєнного світового устрою. російсько-українська війна не локальна, вона глобальна як через втягнення десятків світових гравців, так і через руйнування міжнародної системи, що склалася після попередньої великої війни (Другої світової).

Саме Україна, як не дивно це звучить, єдина в світі здатна зараз запропонувати картинку майбутнього. І це не тому, що ми такі розумні (адже ми периферійна, економічно відстала постколоніальна країна, з якою ніхто ніколи не рахувався, яка пасе задніх у будь-яких світових рейтингах, яка з'явилася на перших шпальтах лише рік тому, й мільярди людей вперше дізналися про її існування, як дізналися про існування В'єтнаму після американської поразки), а тому, що ми найближчі до краю.

З нашої точки все видно набагато краще. Тепер залишилося зрозуміти, як це пояснити тим, хто далі від краю, та ще й має оптику, неадекватну ситуації, та швидкість внутрішніх змін, неадекватну швидкості зовнішніх (втім, ми й самі не встигаємо з нашими внутрішніми змінами).

Захід почав із умиротворення росії, потім перейшов до стримування, потім до ослаблення... і тепер не знає, що робити далі.

І ми на рівні держави поки що не знаємо. Ця невизначеність гальмує, дає росії шанс прослизнути. Час зараз на нашому боці, але ця зрадлива субстанція на ймення «час» вже переходила туди-сюди кілька разів. Зробити час своїм союзником надовго, назавжди можна одним лише способом – випереджаючи його.