Ворони і вовки: союз виживання
Невидимий союз дикої природи: як ворони й вовки співпрацюють заради виживання.
Задовго до появи GPS-ошийників і дослідницьких груп люди помічали в дикій природі дещо незвичайне: куди б не прямували вовки, за ними часто слідували ворони.
Це не було випадковістю. Це було партнерство.
Протягом десятиліть цей дивний союз захоплював біологів дикої природи. Але лише після того, як у 1995 році вовків знову завезли до Єллоустона, вчені змогли нарешті спостерігати за розвитком цих стосунків у реальному часі.
Те, що вони побачили, підтвердило те, про що корінні народи говорили протягом багатьох поколінь.
Дослідники Єллоустонського вовчого проєкту майже одразу помітили закономірність: ворони з’являлися не просто після того, як вовки здійснювали вбивство.
Вони слідували за зграями — іноді протягом багатьох миль.
Біологи, які вивчали дику природу, спостерігали, як ворони літали над головами вовків, голосно кричали, кружляли й навіть низько пікірували, ніби намагаючись привернути їхню увагу. У деяких випадках птахи, здавалося, вели вовків до трупів або ослабленої здобичі. Це було більше схоже не на збирання падалі, а на командну роботу.
Еколог Бернд Гайнріх, відомий своїми дослідженнями інтелекту воронів, зафіксував кілька з найдивніших зустрічей.
Ворони могли обережно смикати вовків за хвости, підстрибувати перед ними, ляскати крилами й кружляти біля їхніх голів. Це не виглядало як агресія — радше як гра.
Деякі вовки терпіли таку поведінку. Інші, здавалося, навіть заохочували її. З часом дослідники почали помічати ще щось значно примітніше: деякі ворони й деякі вовки, здавалося, впізнавали одне одного. Ті самі птахи поверталися до тих самих зграй. Ті самі вовки підпускали до себе тих самих птахів. Це було не просто співпрацею на рівні видів — це виглядало як особисте партнерство.
Ці стосунки набувають сенсу, коли йдеться про виживання.
Ворони неймовірно розумні, але їм бракує сили, щоб розірвати товсту шкуру великої тварини. Замерзла туша лося може бути повна їжі, але ворон самостійно не здатен до неї дістатися.
З іншого боку, вовки можуть упоратися з великою здобиччю, розтинати жорсткі шкури й часто залишають після себе рештки.
Тому ворони чекають. І іноді допомагають.
З повітря ворони здатні помічати поранених тварин, трупи, приховані під снігом, слабку здобич, що відстала від стада.
Дослідники в Єллоустоні бачили, як ворони постійно кружляли над відкритими луками. Зрештою вовки простежили за переміщеннями птахів і виявили під снігом рештки лося. Птахи отримали їжу. Вовки вийшли на слід.
Виграли і ті, й інші.
Задовго до сучасних польових досліджень корінні народи Північної Америки розповідали історії про цей самий зв’язок.
У лакота, крі, інуїтів та інших народів ворони часто описувалися як розвідники вовків, посередники між тваринами, провідники до їжі.
Ці історії не були просто міфами. Це були спостереження, які передавалися з покоління в покоління людьми, що жили поруч із цими місцями.
Сучасна наука лише тепер усвідомлює те, що в тих традиціях було зрозумілим уже давно: ці стосунки реальні й засновані на глибокій співпраці.
Одні з найзворушливіших спостережень були зроблені за молодими тваринами.
У Єллоустоні дослідники побачили, як вовченята ганяються за воронами на відкритій місцевості, а ворони грайливо описують низькі кола, імітують стрибки й жартівливо відступають.
Це було схоже не стільки на хижака й падальника, скільки на двох допитливих дітей із різних світів, які відкривають одне одного.
