Били-вбивали на чужину гнали. А я не скорилася, зі сльози відродилася... Будьмо ж, вкраїнці, у Неньці своїй панувать!
Якщо розібратися, то вся історія України (як землі) та українців (як нації) — це суцільна демографічна криза. Глибоченна яма, де спочивають мільйони, за словами Кобзаря, «і мертвих, і живих, і ненароджених».
Напад банд московита Андрєя Боголюбського, татаро-монгольське нашестя, половецька чума, набіги киримли. І це не все, згадаймо про постійні каральні рейди польської влади.
Далі була Руїна. Згони. Придушена Коліївщина. Перша світова війна. Більшовицька окупація. Голодомор. Сталінські репресії Великого терору. Друга світова війна. Повоєнне переслідування борців за волю України...
Кожного разу здавалося, що Україні-Руси — гаплик: іще трохи — і нашого народу й сліду не лишиться. Та кожного разу він підіймався із руїн, повертаючись у свої краї.
Наш народ обживався, налагоджував господарство і 1991 році мав найбільшу в Європі територію із чималеньким населенням. (Якщо вірити тогочасній статистиці, до 52 мільйонів осіб).
Це, звичайно, не значить, що в української людності безрозмірний запас міцності і її можна геноцидити скільки завгодно — нічого їй не зробиться. Зберегти свою етнічність у постіндустріальному світі в певному сенсі важче, ніж у XIII-XIX століттях, коли українці жили переважно сільськими моноетнічними колективами.
Але й ставити хрест на нашій нації у зв'язку з поточною демографічною кризою теж не варто. Як і не варто імпортувати сюди нових громадян з такою трудовою етикою, що хай краще дома в себе сидять, жують кокоси та банани та щі сьорбають.
Просто треба створити нормальні умови для фізичного й культурного відтворення корінного населення, що може зробити тільки автохтонна влада. Нащадки катів мого народу на таке у принципі не здатні.