Як цар Янелох розводи розводив

Схарапудженого царя Янелоха Першого тримав за руки, негроміздкий тулуб, плечі і хлястик наряд поліції, посилений вільними від політичних переслідувань Порошенка есбеушниками. Цар пручався, лаяв соколів Авакова останніми словами («Уйді, разбойнік»), докоряв соколам Баканова («І ви, Брути») і вимагав подати Мі-8 під парадний під'їзд на Банкову, 11, поштовий індекс 01220. Волав фальцетом:

- Я сам його завалю!

Мова в царських вигуках йшла про чергову надзвичайну подію, цього разу на Полтавщині, де якомусь посполитому злочинцю ні на чому було виїхати за межі обласного центру у справах. Чоловік (чия очевидна належність до рядів «Європейської солідарності» і зв'язки з Ніною Южаніною та Валерієм Головком наразі встановлюються) захопив у заручники невинного поліцейського сержанта, погрожував зірвати тільки-но відновлений фонтан перед стадіоном «Ворскла» імені Олексія Бутовського гранатою РГД-5 і ледве дозволив умовити себе на заміну пішака на шишку.

А оскільки Янелох І днями власноязико знешкодив професійного рецидивіста, особливо небезпечного філософа з Луцька Максима Нехарошого, практично з того світу повернувши потенційний електорат у кількості 13 осіб, то його набундючене президентське єство аж зі штанів вистрибувало у прагненні закріпити успіх головнокомандувача у якості перемовника-криміналіста.

Арсен Борисович, прикусивши багатостраждальну нижню губу, жалісливо дивився на фактично (від англосаксонського фак'ю) неосудного правителя і бубонів щось про «де ти на наші постмайданні голови взялося». Погляд вічного міністра ВС ось-ось мав втратити останні ознаки милосердної емпатії і видати намір в рамках державного перевороту балотуватися на посаду помічника глави офісу президента без портфеля.

І хоча головному нацполісмену доводилося бачити Янелоха,  м'яко кажучи, різним, на думку Арсена Борисовича, у скетчі «Розставання з Богданом» цар «во гнєве» все ж імпровізував переконливіше.     

Мендель правдоподібно заламувала руки (на собі), причитала «На кого ти нас…» і слізно просила батюшку пожаліти її, Олену, дітей з Дьоп-Йопом включно і молоде крило партії «Слуга народу».

У розпачливий гамір свити і царський фальцет увірвалися маршові звуки героїчного рінгтону: «Если кто-то кое-где у нас порой». 

- Шиян. – простягнув мобілку цареві Аваков.

- Без мене ніякої добровільної здачі! – закричав Янелох співрозмовнику, начальнику Управління карного розшуку ГУНП у Полтавській області полковнику поліції Віталію Шияну, який саме здавав карти попутнику. Хлопці грали в підкидного на євро і офіцер очікувано програвав. – Чуєш мене, генерал-майор, я вилітаю!

«І чого його жлобитися? – втішений обіцянкою «тієї сторони» знову замиритися приблизно з 27 липня, Єрмак перебував у стані псевдопатріотичної екзальтації і міг дозволити собі трохи фрондерства. – Давав би вже мужику генерал-лейтенанта!».

- Товаришу цар, терорист каже, що вже не згоден карячитися за абонемент на «Вечірній квартал». – чутно було, як ще полковник Шиян барабанить пальцями по РГД-5, надиктовуючи заготовлений текст. – Вимагає прохідного місця у тутешню міськраду, два лобстери на вечерю, робочу сосну на десерт. І планшет.

«На фіга тому наркоману планшет? – подумки запитав себе англійською, польською, латинською і німецькою мовами Руслан Олексійович Стефанчук, знизуючи набагато могутнішими за царські плечами і згадуючи, чи розплатився з тещею за квартиру у цьому місяці. – А з полтавським полковником доведеться попрацювати. Провінціала видає натужна індиферентність – нормальні полковники так не реагують на можливі лампаси. Він на радощах мав би перекривати трасу Харків-Київ! Та й цар йому ще не товариш».

Єрмак давно вже розкусив усе троцькістське керівництво Верховної Ради, котре тільки й думає, як би вкусити найвеличнішого лідера за болюче місце, то й читав думки Стефанчука, ніби відкриту читанку. Підказав:

- Хоче подивитися серіал «Земляни».

- Дуже дя-а-а-ку-у-у-ю-у. – сказав афронт Стефанчук, мстиво  перекривляючи спільного шеф-наполеона. Єрмак мовчки проскреготів зубами, ковтаючи внутріпартійну образу.

Янелох Перший нарешті звільнився від чіпких рук правоохоронців і, залишивши хлястик в руках Баканова та ридма ридаючу Мендель в обіймах Арахамії, рвонув до дверей. Його звичне: «Мотор мені! Пів-України за мотор!» (тут цар мав на увазі двигун гелікоптера) справило враження хіба що на базового консультанта з позитивної психотерапії, дійсного член-кореспондента неформального товариства Екзистенціальний коучинг Олександра Корнієнка. Партійний вождь щиро пошкодував царя, бо знав, що таке «не можна», коли хочеться (завуальований натяк на тюнінговану і трохи піддуту робочу сосну пані Аллахвердієву – авт.).

Решті було не до Янелоха – плазма, постійно налаштована на «112 Украина», ненависним справжнім українцям голосом Співака повідомляла останні новини з путівців Полтавщини, там десь у полях, у люб'язно наданій Нацполіцією автівці «Богдан» два мужики тепло прощалися перед фініта ля комедією.

Ще полковник Шиян:

- Не тримай мене за лоха, Рома! Я тобі не фуфлач який-небудь ломом підперезаний! Картярський борг – у нашій конторі теж справа честі. Зуб даю, сьогодні кину алтушки тобі в лопатник.

Роман Скрипник:

- Пане генерал-майоре, шановний Віталію Олексійовичу! Чи можу я, упосліджений місцевий житель, не достойний й краплі вашої уваги, розраховувати на дещицю сприяння і якийсь прихисток, коли зведе бува нас доля ще раз на звивистих стежках карного розшуку? Чи не стану я для вас пересічним незнайомцем зі стенду «Їх розшукує поліція»? Ваша жертовність і почуття обов'язку будуть для мене недосяжним взірцем на все занапащене життя. На згадку про нашу випадкову, гм, зустріч, залиште собі РГД-5. Ні-ні, не хвилюйтеся, це – муляж.

Роман Скрипник спритно вислизнув з Богдана і подався до великобайрацької лісосмуги, що на Миргородщині.

____________________________________________________________

Янелох Перший плакав – на кого покладатися цареві?! Хіба на Мендель? Гелікоптера біля ганку не було – цар згадав, що віддав борт Юзику (Юрію Валерійовичу Корявченкову – авт.) злітати до спільної батьківщини, де той невдовзі буде мером.

«Це ж уявити – рейтинг би на 18.00 підскочив! ‒ ніяк не міг заспокоїтися цар через втраченого полтавського шанса. – А яке б царське полювання вийшло – ніштяк ніштяком…».

Активісти, котрі поверталися з-під Печерського суду, де брали на поруки ветерана АТО Олександра Погребиського, безпідставно звинуваченого у спробі державного перевороту шляхом маскування під свідка наруги над зажопником Волошиним, пригостили безхатька шаурмою.

І епохам і казкам не уникнути кінця.

Як і Слугам з Трускавця.