Євген Марчук – реформатор КДБ на Полтавщині
Мало хто знає, але в 1988 році у Полтаві Євгена Марчука як нового начальника обласного Управління КДБ УРСР зустріли досить насторожено.
Запропонований текст про «полтавський період» життя Євгена Кириловича Марчука (1988-1990) не є завершеним біографічним нарисом. А тим більше, він не претендує стати частиною майбутнього політичного портрету Є. Марчука. Це всього лише суб’єктивне відображення деяких епізодів, пов’язаних з цією непересічною особистістю, під керівництвом якої промайнуло два роки романтичної «оперської» юності.
Але Є. Марчуку його вистачило, щоб суттєво вплинути на мою подальшу долю. Не в плані кар’єрного просування. Цього не було. Хоча заздрісники й недоброзичливці сприймали мої успіхи по службі й неприховані симпатії до Є.К. Марчука за свідчення якогось потаємного зв’язку між нами. З їхньої подачі один з колишніх голів СБ України навіть прямо запитував: «Чому тебе вважають людиною Марчука?».
Його вплив на мене й багатьох інших співробітників УКДБ УРСР по Полтавській області був іншої властивості. Він подав приклад сумлінного служіння професії, навчив думати, дерзати, розкріпачив наш зашорений світогляд від застарілих бюрократичних нашарувань. Завдячуючи йому, ми твердо знали, як вести себе під час ГКЧП, приймати чи не приймати присягу на вірність Україні, за кого голосувати на виборах до Верховної Ради, якого кандидата в Президенти України підтримувати, яку позицію займати під час Помаранчевої Революції та Революції Гідності.
Орієнтуючись на нього, ми й зараз, кожен по-своєму, продовжуємо відстоювати незалежність і територіальну цілісність України у боротьбі з досвідченим, підлим і підступним ворогом. Мету оприлюднення цих спогадів буду вважати досягнутою, якщо вони додадуть ювіляру позитивних емоцій. Розраховую також на те, що молоді співробітники українських спецслужб знайдуть у них щось важливе для себе, що утвердить їх віру в правильність обраної професії – захищати Батьківщину.
Як часто буває в таких ситуаціях, чутки про призначення полковника Є.К.Марчука начальником Управління КДБ УРСР по Полтавській області значно випередили офіційне оголошення цієї новини особовому складу. Більшість співробітників 5 управління КДБ УРСР (боротьби з ідеологічною диверсією), де Є. Марчук довгий час працював заступником начальника, відверто заздрили нам, обіцяючи незабутніх вражень від роботи під його керівництвом. За їх словами, новаторські підходи Є. Марчука до організації роботи виходили за рамки відомчих наказів і інструкцій.
Зокрема, він започаткував і неодноразово власним прикладом доводив ефективність застосування методу стримуючого впливу на об’єктів зацікавленості органів держбезпеки на «тривалому особистому контакті». Подейкували, що в основі розробки цієї методики лежали глибокі знання психології особистості, отримані Є. Марчуком під час спецпідготовки до виконання складних розвідувальних завдань в умовах закордону, опанований ним досвід старших колег і особисто напрацьовані навики. Завдяки впровадженому Є. Марчуком методу дехто з видатних особистостей України досяг значних успіхів у подальшому творчому житті, хоча за формальними ознаками міг отримати конкретний термін ув’язнення за «антирадянську агітацію й пропаганду».
Для багатьох підлеглих він був взірцем професійного ставлення до складного ремесла оперативного співробітника, вимогливим наставником, умілим захисником підлеглих від надмірного гніву високого начальства і організатором цікавих позаслужбових заходів. Вони порадили підписатися на журнали Спілки письменників СРСР і УРСР, позаяк одним з критеріїв, за якими Є. Марчук визначає професійну придатність і рівень інтелектуального розвитку співробітників, є знання новинок російської й української літератури. Особисто мені імпонувала звістка про захоплення Є. Марчука фотографією й кіно.
Утім, дехто радив готуватись до посилення контролю за повсякденною роботою й ужорсточення службової дисципліни, нових вимог до планування, звітності й підготовки оперативних документів, підвищення загальноосвітнього рівня і навіть дотримання охайного зовнішнього вигляду. Не кажучи вже про категоричне неприйняття Є. Марчуком нехлюйства, користолюбства, підлабузництва, нашіптування й інших сумнівних вчинків, які часом проявлялися в колективах.
Співробітники Інспекції – підрозділу КДБ УРСР з особливим статусом і функціями, яке Є. Марчук очолював певний час перед призначенням у Полтаву, наголошували, що під його керівництвом вони встигли переконатися у виключній працездатності, принциповості, вимогливості нового начальника УКДБ. Трохи згодом прийшла звістка, що перед призначенням у Полтаву Є. Марчук проходив співбесіду з членом Політбюро ЦК КПРС, Першим секретарем ЦК Компартії України В. Щербицьким, на якого він справив надзвичайно позитивне враження. Відтак, нам радили сприймати його перебування в Полтаві як тимчасове явище - трамплін до подальшого кар’єрного зростання.
Мало хто знає, але в Полтаві Є. Марчука зустріли досить насторожено. Під час його офіційного представлення в актовій залі УКДБ, швидше із ввічливості, пролунали рідесенькі оплески присутніх офіцерів управління. Натомість, прощальні слова попередника - генерал-майора Анатолія Григоровича Жабченка потонули в громі тривалих аплодисментів. Влаштована бурхлива овація була стихійним проявом вдячності багаторічному керівнику, і аж ніяк не мала на меті продемонструвати неприйняття нового очільника.
Але, як мені здалося, Є. Марчуку знадобилося певних зусиль, аби за доброзичливою посмішкою приховати хвилювання від такої прохолодної зустрічі з колективом. Утім, він миттєво опанував себе словами про важливість дотримання традицій, нагадавши присутнім, що на початку своєї служби в розвідці йому також пощастило працювати під безпосереднім керівництвом А. Жабченка. Є. Марчук усвідомлював, що особливо спершу, його неодмінно порівнюватимуть з А. Жабченком, який очолював УКДБ протягом п’ятнадцяти років - з 1973 по 1988 рр. До призначення він знав його як досвідченого керівника і непересічну особистість.
Корінний киянин, син співачки класичного жанру й більшовика з дореволюційним стажем, А. Жабченко з дитинства мріяв про море. Після закінчення Одеського вищого морехідного училища він неодноразово ходив у закордонні плавання, паралельно займався спортом, навіть виборов звання чемпіона Чорноморського флоту по боксу. 1952 року майбутній генерал був призваний на службу в органи держбезпеки, розпочав кар’єру інженером відділу урядового зв’язку, потім оперуповноваженим контррозвідки, а 1956 року переведений у розвідувальний підрозділ.
Тільки найбільш наближеним колегам із числа керівників підрозділів управління, а також співробітникам розвідувального відділення УКДБ, куратором якого був А. Жабченко, він часом міг довірити власні спогади про закордонну роботу. На офіційних же нарадах генерал жодним словом не обмовився про свою службу в розвідці, хоча ми знали, що за кордоном його шляхи перетиналися з багатьма відомими розвідниками, у тому числі з Р. Абелем. Підтвердження цьому – подаровані А. Жабченку оригінали графічних замальовок легендарного розвідника, які він передав для експонування в музеї Управління.
Згодом, мені доводилось зустрічати документи, підписані А. Жабченком - співробітником однієї з закордонних дипломатичних місій СРСР, читати уривки з статей в україномовній емігрантській пресі, де він був викритий іноземними спецслужбами як співробітник КДБ СРСР, котрий працює під консульським прикриттям. Окрім розвідувальних завдань, які А. Жабченко виконував за час декількох короткострокових і довготривалих закордонних відряджень, він встиг попрацювати в Першому управлінні КДБ УРСР (розвідка). У неповні 40 років його було призначено начальником прикордонного управління держбезпеки в Закарпатській області, яким він успішно керував 6 років - з 1967 по 1973 рр.
Уже коли А. Жабченко був на пенсії, я наважився запропонувати йому виступити в пресі з інтерв’ю. Але генерал делікатно відмовився: «Не на часі. Ще жоден із справжніх розвідників про свою роботу за кордоном нічого не розповів». Шкода, адже на відміну від багатьох сучасних «говорунів» йому було що сказати. Навіть за формальною ознакою: мундир «не паркетного генерала» А. Жабченка прикрашали 2 ордени «Червоної Зірки», орден «Знак пошани», нагрудний знак «Почесний співробітник КДБ СРСР», 14 медалей, нагороди Чехословаччини, Угорщини, Монголії. А у ті часи «за гарні очі» державні нагороди не вручали.
Головний здобуток, яким А. Жабченко міг по праву гордитися за 15 років служби на посаді начальника УКДБ УРСР по Полтавській області, це формування дієздатного колективу. Його кращі співробітники успішно трудились у Москві, Києві, керували підрозділами інших регіональних органів, працювали за кордоном, виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані, брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС тощо. Авторитет А. Жабченка серед керівного й оперативного складу був незаперечним.
Утім роки брали своє. Уже ніхто з офіцерів, як бувало раніше, не захоплювався його здатності бігло читати, блискавично вловлювати суть документів і одночасно вказувати на стилістичні й граматичні помилки. А. Жабченко став менше «няньчитись» з операми, брати безпосередню участь у конкретних заходах, все більше доручав робити це своєму заступнику й начальникам відділів. Він почав рідше засиджуватись на роботі, натомість, став регулярно відвідувати лікувальні заклади й «відгулювати» весь термін відпусток. Передостаннього Генерального секретаря ЦК КПРС замість Костянтина Устиновича Черненка він вперто називав «Ул’яновичем».
Вочевидь, через враження від подій у Чехословаччині 1968 року, безпосереднім учасником яких він був, очолюючи УКДБ УРСР по Закарпатській області, А. Жабченко насторожено сприйняв мітингову стихію, що спочатку охопила крупні міста СРСР, а 1988 року докотилась до Кременчука й Полтави. Водночас, на загальноуправлінських зібраннях А. Жабченко закликав співробітників неухильно підтримувати курс КПРС на Перебудову, вимагав від них «терміново перебудуватись на основі визнання пріоритету загальнолюдських цінностей».
Раніше серед офіцерів УКДБ постійно циркулювали чутки, що буквально ось-ось його мають перевести у Київ на підвищення. Але наприкінці 80-х років вони якось самі по собі вщухли. Стало зрозуміло, що за нових умов зміна керівництва УКДБ відбудеться з іншої причини - у зв’язку з виходом А. Жабченка на заслужену пенсію...
Донедавна стабільна соціально-економічна, політична, оперативна й криміногенна обстановка на Полтавщині наприкінці 80-х років почала ускладнюватись. Спецслужби країн НАТО використовували всі можливості для моніторингу ситуації на розміщених в області військових об’єктах стратегічного призначення. Насамперед, це авіаційна база «Полтава», де дислокувались літаки Ту-22, Ту-22М, Ту-22М3, а також склад крилатих ракет з ядерними боєголовками «Сатурн» у Полтавському районі.
Командири дислокованих в області армійських з’єднань, які уважно відслідковували перебіг переговорів СРСР і США з ядерного роззброєння і скорочення наступальних видів зброї, висловлювали цілком обґрунтоване занепокоєння подальшою долею особового складу військових частин. Керівники підприємств військово-промислового комплексу, насамперед «закритих» виробничих об’єднань «Знамено», «Лтава», усвідомлювали неминучість скорочення їх багатотисячних колективів. На промислових гігантах «АвтоКрАЗ», «Крюківський вагонобудівний завод», Кременчуцький завод «Шляхмашина» та інших почали невпинно зменшуватись обсяги виконання військових замовлень. Між тим, милозвучний термін «конверсія», який із фахових видань уже перекочував у риторику багатьох політиків і журналістів, реального наповнення ще не отримав.
Шарахання керівників економічного блоку СРСР від боротьби з «нетрудовими доходами» до ініціатив з розвитку кооперативного руху; від заходів з підтримки колгоспно-радгоспної системи до заохочення розвитку фермерських господарств; рішення щодо посилення дисципліни на виробництві й підвищення ролі і прав трудових колективів тощо, свідчили, що замість обережного андроповського «економічного експерименту» розпочався процес рішучого впровадження нових форм власності й господарювання. Особливо невпевнено почали відчувати себе керівники аграрних колективів Полтавської області.
Виконуючи Продовольчу програму партії, вони буквально «на жилах» відроджували «неперспективні села», займались газифікацією районів, будівництвом доріг з твердим покриттям і крупних ферм для розвитку тваринництва. Перші виробничі, торговельні кооперативи й фермерські господарства потрапили під гніт «братків-рекетирів», які почали утворювати організовані злочинні угруповання, ділячи між собою сфери впливу.
Феномен Б. Єльцина, розпочата на ХІХ Конференції КПРС широка дискусія щодо шляхів подальшого розвитку СРСР, трансляція в прямому ефірі з’їздів народних депутатів СРСР і засідань Верховної Ради УРСР показали, що внутрішньопартійна демократія й гласність дійсно є нормою життя. Водночас, стало очевидним, що М. Горбачов і його прихильники чіткого плану реформування країни не мають. Запекла боротьба між «архітекторами Перебудови» - групами Є. Лігачова і О. Яковлева - Е. Шеварнадзе розколола партію й суспільство на «демократів-реформаторів» і «реакціонерів партократів-неосталіністів».
Унаслідок зняття перепон на виїзд громадян СРСР за кордон, тисячі мешканців Полтавщини отримали можливість без дозволу спеціальної комісії обкому Компартії України працювати в закордонних службових відрядженнях, вільно подорожувати, а також відвідувати своїх рідних у приватних справах. Повернення в Москву А. Сахарова, звільнення з таборів українських дисидентів-шестидесятників, насамперед їхніх лідерів - В. Чорновола, Л. Лук’яненка, братів Михайла і Богдана Горинів та інших, повернення до активного громадського життя І. Дзюби, Є. Сверстюка кардинально змінило палітру політичного життя в Україні.
Під впливом їхньої активної позиції в Полтаві утворились перші непідконтрольні обкому Компартії України громадсько-політичні об’єднання «неформалів» - «Демократизація», яку очолив В. Захаров, Товариство української мови імені Т. Шевченка й «Просвіта», на чолі з колишнім політв’язнем М. Кульчинським, а також його однодумцями О. Келимом, О. Шпірком, З. Коваленко та іншими. Вони активно заявили про себе 1988 року під час підготовки ХІХ конференції КПРС, а також на виборах народних депутатів СРСР, які 1989 року вперше проходили на альтернативній основі. На них О.Келим ледь не переміг кандидата, якого активно підтримував ОК Компартії України. 1989 року усі вони стали активними членами «Народного Руху України за перебудову».
Відсутність об’єктивної інформації про наслідки введення в експлуатацію заводу білково-вітамінних концентратів (БВК) спровокувала виникнення в Кременчуці потужного протестного екологічного руху. Один з його лідерів – людина без чітких ідейних переконань, донедавна скромний юрисконсульт домобудівельного комбінату М. Куценко, побудувавши свою передвиборну кампанію на захисті довкілля й критиці КПРС, 1989 року виграв вибори народних депутатів СРСР. У Москві він зблизився з Б. Єльциним і увійшов до опозиційної Міжрегіональної депутатської групи.
Візити М. Куценка на Полтавщину супроводжувались галасливими мітингами, на яких він вже не так часто повертався до теми екології. Натомість, він гостро критикував політику М. Горбачова й Політбюро ЦК КПРС, а також «переспівував» чутки з кулуарів депутатських форумів. Згодом на лацкані його піджака з’явився значок з українською національною символікою.
Відразу ж після скасування цензури докорінно змінилася редакційна політика періодичної преси. У «товстих журналах» з’явилися раніше заборонені твори В. Гроссмана, А. Платонова, Є. Замятіна, М. Булгакова, Б. Пастернака та інших авторів. Роман А. Рибакова «Діти Арбату» суттєво підняв авторитет і тираж журналу «Дружба народов». «Огонёк» під керівництвом В. Коротича став одним з найпопулярніших видань СРСР. Для жвавого обговорення публікацій в «Аргументах и фактах», «Комсомольской правде», «Комосомольском знамени» та інших популярних виданнях уже не треба було шукати й залучати пропагандистів і агітаторів. Серед активістів неформальних об’єднань регулярно поширювалась перша газета Народного фронту Латвії «Атмода».
У газеті «Літературна Україна», на шпальтах журналів «Вітчизна», «Радуга», «Жовтень» та інших виданнях почали друкуватись роботи М.Грушевсього, В.Виннченка, твори авторів покоління «Розстріляного відродження». У закладах вищої освіти області замість історії КПРС почав викладатись предмет «Соціально-політична історія ХХ століття», який дотепники відразу ж перехрестили на «СПІД». Курс історії України студенти гуманітарних факультетів уже засвоювали не по компартійних підручниках, а за виданням Торонтського університету канадського вченого О. Субтельного «Україна. Історія». Активісти студентського руху полтавських вузів солідаризувались зі своїми друзями в Києві, Львові, налагодили з ними регулярний обмін інформацією. 1990 року вони разом візьмуть участь у «Революції на граніті».
Спілкування українською мовою в закладах торгівлі, транспорту й громадських місцях стало модним, прапорці, стрічки з національною символікою майоріли повсюди. Щоп’ятниці мільйони громадян СРСР до глибокої ночі дивились телевізійну програму «Взгляд», яка виходила на Центральному телебаченні. Невдовзі з’явився її український аналог програма «Гарт», яку вів популярний телеведучий В. Бойко, обраний 1990 року у Кременчуці народними депутатом України І скликання. З екранів телевізорів і гучномовців лунали наповнені громадянським звучанням пісні В. Цоя, І. Талькова та інших популярних виконавців. Перший всеукраїнський фестиваль «Червона рута», який відбувся 1989 року, показав, що сучасна українська пісня остаточно звільнились з-під цензури партійних і комсомольських органів.
Після низки розпоряджень і виступів у партійній пресі Голови Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР К. Харчева намітились суттєві зміни в ставленні партійних і державних органів до церкви. На Полтавщині розпочався активний процес реєстрації нових релігійних громад, вони отримали більше свобод при виконанні релігійних культів і проведенні обрядів. Водночас, Полтавський обком Компартії України, виявився обмежено готовим працювати в нових умовах.
Це стало очевидно після від’їзду 1988 року в Москву багаторічного першого секретаря Ф. Моргуна, призначеного Головою Державного комітету з охорони природи СРСР. Більшість намертво вмонтованих у адміністративно-командну систему керівників партійних організацій, м’яко кажучи, не сприймали «небезпечні для основ державності» новаторські ідеї М. Горбачова. Навіть найкращі представники цієї когорти, яких на Полтавщині було чимало, не бачили перспектив реалізації «дивакуватих» ініціатив Генсека. Захоплення вмінням М. Горбачова вільно триматись на аудиторії змінилось розчаруванням.
Як не парадоксально, але першу чутку про те, що М. Горбачов, О. Яковлев і Г. Шеварнадзе нібито є «агентами впливу» зловісного Заходу, я – кадровий працівник спецслужби почув не від колег, а з вуст одного з партійних функціонерів середньої ланки. Окремі керівники партійних органів районного, міського й навіть обласного рівнів, як і раніше, розрахвували на всесильність бійців свого «озброєного загону», по-старому вимагали від них вживати рішучих заходів до місцевих «націоналістів-бандерівців» й іншого «антирадянського непотребу».
Багатьох партійців дратувала активність, яку співробітники УКДБ почали проявляти з виконання рішень центральних і республіканських органів КДБ щодо реабілітації жертв політичних репресій 30-50 років ХХ століття.
На кінець 80-х років ХХ століття припав час розгортання масованої інформаційно-пропагандистської кампанії проти органів державної безпеки СРСР, яких було визначено найголовнішими ворогами Перебудови. Об’єктивні звинувачення у перетворенні ВЧК-ГПУ-НКВД на знаряддя масових політичних репресій шокували діючих співробітників радянської спецслужби не менше, ніж пересічних громадян. Зловісна тінь ежовсько-берієвських інквізиторів незаслужено впала на молоде покоління працівників КДБ СРСР, котрі до цього беззаконня не мали жодного відношення.
Розпочався й активно поширювався процес відбілювання колишніх офіцерів радянських спецслужб, які свідомо зрадили присязі на вірність СРСР. Так, цілком обґрунтовано засуджений співробітник воєнної розвідки О.Пеньковський, раптом став людиною, яка «спасла світ від ядерної катастрофи». Репортажі про теплий прийом Президентом США Р. Рейганом, Королевою Єлизаветою ІІ й прем’єр-міністром Великої Британії М. Тетчер колишнього резидента зовнішньої розвідки КДБ СРСР у Великій Британії О. Гордієвського, який переметнувся на бік противника, супроводжувались піднесеними епітетами. Романи перебіжчика - воєнного розвідника В. Різуна (В. Суворова) «Криголам» і «Акваріум» видавались кількасот тисячними тиражами.
Із закидами на адресу керівництва КДБ у незаконній діяльності почав виступати колишній розвідник, генерал-майор О. Калугін, який у 1958-1959 роках разом із «головним ідеологом Перебудови» О. Яковлевим стажувався в Колумбійському університеті (США). У липневому номері 1989 року журналу «Огонёк» вийшла викривальна стаття «Не можу мовчати» співробітника КДБ СРСР, полковника контррозвідки Я. Карповича.
Для розуміння обстановки того часу важливо підкреслити, що, згідно з наказами й вказівками КДБ СРСР органи держбезпеки, починаючи з 1986-1987 рр, фактично припинили здійснювати індивідуальну профілактичну діяльність. Таємні «справи оперативного обліку» на дисидентів були знищені, рішення про винесення їх фігурантам Офіційних застережень від імені КДБ СРСР відмінені. Головною задачею на той час вважалось здійснення моніторингу розвитку ситуації, виявлення можливих передумов до переростання громадських акцій в групові насильницькі дії. Навіть після кривавих сутичок у національних окраїнах Радянського Союзу, вимоги КДБ СРСР залишалися незмінними – суворо дотримуватись соціалістичної законності, забезпечувати повсякденний контроль за обстановкою, регулярно доповідати в Київ, Москву, місцеві партійні й радянські органи об’єктивну інформацію про динаміку її розвитку, а головне - не допустити кровопролиття.
Розгубленість і непослідовність вищого політичного керівництва держави, проявлена під час трагічних подій у Казахстані, Киргизії, Вірменії, Азербайджані, Молдові, Грузії, республіках Прибалтики засвідчили, що М. Горбачов і його оточення не підуть шляхом китайських комуністів, які танками розчавили своїх співвітчизників на площі Тяньаньмень у Пекіні. Отже, обстановка в Полтавській області мало чим відрізнялась від ситуації по країні. Хіба що, як пізніше інколи говорив Є. Марчук російською мовою: «У нас дым пожиже и труба пониже».
Очоливши управління, Є. Марчук відразу ж попросив керівництво КДБ УРСР призначити в Полтаву позапланову комплексну перевірку. Так зазвичай робили новопризначені керівники для проведення аудиту реального стану оперативно-службової діяльності. Звичайно, Є. Марчуку конче потрібно було з’ясувати рівень готовності особового складу до роботи в нових умовах. Була й виховна мета – протверезити особовий склад підрозділів УКДБ, продемонструвати йому, що співробітники держбезпеки мають постійно вдосконалювати свій професійний рівень: «Зупинився, значить спізнився».
Працюючи в різних колективах СБ, а потім СЗР України, я переживав не одну комплексну перевірку. Доводилось також організовувати їх, очолюючи в Полтавському управлінні СБУ інспекторський підрозділ. Але враження від комплексної перевірки УКДБ 1988 року залишились незабутніми.
Хто нас тільки не перевіряв: від мобілізаційної служби до секретаріату; від кадровиків, спортсменів, зв’язківців, шифрувальників до професіоналів з оперативних підрозділів. І кожен з інспекторів прагнув буквально «розібрати нас на атоми». Мобслужба, наприклад, декілька разів вночі піднімала особовий склад по сигналу «Тривога», перевіряла особисту зброю, форму й вміст «тривожних валіз», моделювала задачі оперативній групі з виконання завдань в умовах зараженої радіацію місцевості, змушувала формально призначених, а відтак зовсім непідготовлених дозиметристів судорожно з’ясовувати співвідношення мілі й мікрорентгенів тощо. Головне, щоб переконати нас у необхідності більш серйозного ставлення до мобілізаційної підготовки.
Коли ж справа дійшла до основного питання – перевірки вміння правильно оцінювати оперативну обстановку, якісно планувати, створювати надійні оперативні позиції, організовувати взаємодію з міськими і районними підрозділами, дотримуватись термінів виконання планових заходів тощо ілюзії розвіялись і ми зрозуміли, що стан організації оперативно-службової діяльності потребує суттєвого покращення. Рішення, прийняті за підсумками комплексної перевірки, були об’єктивними й лягли в основу плану організаційних і оперативних заходів з усунення виявлених недоліків.
Уже під час комплексної перевірки Є. Марчук провів декілька кадрових змін. На посади керівників ключових оперативних підрозділів він призначив декількох знайомих йому по спільній роботі в Києві співробітників. Начальником 2-го відділу (контррозвідки) став М. Манжос, 5-го (боротьби з ідеологічною диверсією) - Ф. Долбієв, заступником начальника 6-го (економічної контррозвідки) А. Бєляєв. Проведені перестановки стимулювали роботу керівників інших оперативних підрозділів – начальників 1 відділення (розвідка) О. Брагинця і А. Шкіля, 3 відділу (контррозвідувальне забезпечення правоохоронних органів) Г. Руденка, 4 відділення (транспортна контррозвідка) О. Гориніна, 6 відділу – А. Калімана, слідчого відділення В. Граба.
Усю вхідну й вихідну кореспонденцію Є. Марчук замкнув на себе, ознайомився зі звітами, планами, доповідними УКДБ у Москву, Київ, обком Компартії за останні 5 років. За декілька місяців він об’їхав усі 14 міських і районних підрозділів, познайомився з їх особовим складом. Призначивши досвідченого контррозвідника О. Митрофанова начальником архівної групи, Є. Марчук доручив йому доповідати матеріали всіх справ, які представляли історичну й оперативну цінність. Дав команду секретаріату йому першому доповідати нові випуски спеціалізованих видань – «Збірник КГБ СРСР» і «Праці Вищої школи КДБ СРСР».
Особливих «драконівських» новацій з дотримання службової й виконавської дисципліни він не запроваджував. Хоча одного разу мені й довелось на його вимогу давати Є. Марчуку письмове пояснення: «Відсутність у тексті коми є свідченням мого недбайливого ставлення до підготовки документа». Якось само по собі відпало прагнення співробітників кадрового апарату перевіряти робочі зошити оперативних співробітників з матеріалами позашкільного навчання, доповідати начальникові УКДБ список працівників, які нерегулярно відвідують спецбібліотеку, часом спізнюються з обіду тощо. Утім, я не пам’ятаю жодного випадку, коли б Є. Марчук комусь заборонив короткочасну відпустку чи виїзд за межі Полтави у вихідні або святкові дні. Однак «самоволки» він карав нещадно, влаштовуючи винним «публічну порку» на нарадах.
Свої організаційні заходи з вдосконалення роботи управління Є. Марчук реалізовував через рішення Ради при начальникові УКДБ, до складу якого входили його заступники Г. Іванов (по оперативній роботі) і М.Кулик (по кадрах), вищезгадані керівники основних оперативних підрозділів, начальник Інспекції М. Скрипник і Кременчуцького міського відділу В. Баланюк. На засідання Ради обов’язково запрошували секретаря парткому управління О. Ковтуна, який усіляко підтримував ініціативи й починання Є. Марчука.
Основною формою організації ділового спілкування з підлеглими залишились службові наради. Але за Є. Марчука порядок їх проведення змінився. Прагнучи почути думку кожного з їх учасників, він відмовився від регламенту «слухайте мене й більше нікого». Наради, від ключового слова «радитись», перетворились на зібрання однодумців, зацікавлених у пошуку оптимальних шляхів вирішення проблеми.
Особливо цікаво Є. Марчук проводив їх у режимі «мозкового штурму». На таких зібраннях, часом навіть порушуючи субординацію, кожен мав право висловлювати й відстоювати будь-які ідеї, пропозиції, давати оцінки й прогнозувати наслідки прийнятих рішень. Як умілий диригент Є. Марчук управляв дискусією, стимулював її запитаннями й коригував виступи. Коли треба він знижував «емоційний градус» полеміки, не дозволяючи їй перетворитися на пустопорожню говорильню. Швидше за все, у такий спосіб він визначав потенціал кожного з учасників нарад. Адже інколи здавалось, що питань, на які Є. Марчук не міг знайти відповідей без сторонньої допомоги, не існує.
На таких нарадах знаходилось місце й для жартів. Так, один із оперативних працівників, характеризуючи причини відсутності в області відкритих проявів антисемітизму, зопалу видав: «Євреї в нас повністю інтернаціоналізувались. В області немає іудейських релігійних громад, приміщення колишніх синагог пристосовані під інші цілі. Наприклад, коли нещодавно в Полтаві помер останній єврей, його рідні не змогли знайти рабина, щоб поховати небіжчика за релігійним обрядом». На ці слова Є.К.Марчук миттєво зреагував іронічним питанням: «А що, така вікопомна подія, як кончина останнього єврея, дійсно сталася в Полтаві?». Присутні пирснули від сміху, а автор обмовки надовго став об’єктом дружніх жартів.
Між тим, як мені здалося, Є. Марчук більше тяжів до індивідуальних форм виховного впливу на оперативного співробітника. Першу нагоду переконатися в цьому я мав під час особистої доповіді йому про релігійну обстановку в області. На той час я вже дещо «набив руку», а тому браво доповідав про особливості ситуації в регіоні й плани УКДБ щодо недопущення антигромадських, антидержавних проявів у середовищі «церковників і сектантів». Є. Марчук уважно вислухав, а потім почав задавати питання.
Зізнаюсь, до цього я міг доповідати керівництву будь-що, адже мої попередні начальники досить поверхнево володіли специфічними знаннями й термінологією. Але після спілкування з Є. Марчуком я зрозумів, що моя монополія на висвітлення цієї особливої теми залишилась у минулому. Я не очікував, що він розбирається в питаннях історії Руської православної церкви, розуміється на проблемах Унії 1569 року і легалізації громад греко-католиків, володіє інформацією про родинні зв’язки уродженця Полтави, патріарха Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Мстислава з Симоном Петлюрою, знає про плани УАПЦ перенести центр свої діяльності в УРСР тощо. Ще більше він приголомшив мене оцінкою перспектив реєстрації протестантських громад, які довгий час не визнавали радянського законодавства, а їх лідери свідомо йшли в тюрми за свої переконання (прихильників РЦ ЕХБ, ХВЄ, «свідків Ієгови»).
Ще одну можливість переконатися в особливих якостях і вподобаннях Є. Марчука я отримав під час підведення підсумків роботи Лубенського районного відділення в 1988 році. Традиційно куратором цього підрозділу були начальники УКДБ. Не ламав встановленого порядку й новий керівник.
Ще не знаючи стилю й підходів Є. Марчука, керівники відділів «кинули під танк» мене і начальника відділення з відділу контррозвідки В. Вінцетіка. Навіть представник інспекторського підрозділу знайшов привід аби не підставлятись. Наша задача була перевірити здобутки Лубенського підрозділу, виявити недоліки й підготувати підсумкову довідку з пропозиціями. Підсумкові наради, зазвичай, проводились у другій половині визначеного дня. Спочатку розлого доповідав начальник підрозділу, за ним виступали інспектори, які з підготовленої довідки зачитували основні тези. Інколи заслуховувались оперативні працівники. Завершував нараду начальник управління.
Залежно від результатів він когось хвалив або журив, а хтось із підлеглих часом отримував стягнення. На всю «екзекуцію» витрачалось 3-4 години, потім усі розходились, щоправда, з різним настроєм. Ми старалися як могли й за 2-3 дні доповіли про готовність. У призначений Є. Марчуком день ми виписались з готелю, із зібраними валізами прибули в райвідділ, де чекали на його прибуття в Лубни.
Але Є. Марчук приїхав не зранку, а в другій половині дня. Ознайомившись із довідкою й коротко заслухавши начальника підрозділу М. Жежелу, він запросив на співбесіду оперативного співробітника О. Хасаншина. Розмова з ним за зачиненими дверима тривала до глибокого вечора. Після її завершення ми, звичайно, кинулися до О. Хасаншина: «Які питання задавав начальник і що ти доповідав?».
На що Олег лаконічно відповів: «Питав про все», - чим найбільше пригнітив начальника районного відділення. Вийшовши з кабінету, явно задоволений розмовою Є. Марчук, приголомшив питанням, чи вистачає в нас грошей на продовження проживання в готелі, й повідомив, що підведення підсумків переноситься на пізніший термін. На скільки днів він не уточнив, відхилив запрошення начальника повечеряти, чим ще більше засмутив його.
Зранку наступного дня на розмову до нього пішов В. Спесівцев, спілкування з яким також тривало не одну годину. За ним підійшла черга начальника відділення М. Жежели. Єдиний, кого Є. Марчук того дня «пожалів», був В. Єрмак, який обслуговував місто Хорол і Хорольський район. Утім, йому довелось «попотіти», відповідаючи на питання Є. Марчука на питання щодо діяльності Хорольського заводу дитячих продуктів харчування, продукція якого йшла на тільки вітчизняним споживачам, але й на експорт.
Десь перед обідом Є. Марчук нарешті запросив мене з В. Вінцентіком. Він зробив декілька критичних зауважень до змісту підсумкової довідки й дав вказівку переробити її вже в Полтаві. Лише тоді розпочалася звітна нарада, яка тривала до пізнього вечора. Проходила вона в діловому, спокійному доброзичливому режимі. Таке не часто бувало, але всі її учасники залишилися задоволеними, позаяк основні проблеми вже були обговорені, головні слова сказані, а керівні настанови озвучені під час особистого спілкування.
Часом Є. Марчук влаштовував керівному й оперативному складу своєрідні тестування. Зокрема, одному з моїх безпосередніх начальників він доручив терміново підготувати пропозиції щодо концептуальних підходів до організації роботи серед лідерів неформальних об’єднань області. Той викликав мене і передоручив виконання цієї задачі. Знаючи світоглядні переконання «клієнта», я вирішив «підлаштуватись під нього» й накидав короткі пропозиції в дусі передовиць газети «Правда». Якщо коротко, їхня суть зводилась до сприяння створенню на противагу осередкам Народному Руху України своєрідного Інтернаціонального фронту України, за аналогією з тими, що почали активно діяти в республіках Прибалтики.
Схопивши написаний мною текст, задоволений начальник помчався на доповідь до Є. Марчука. Коли ж він вийшов з кабінету, без жалю на нього годі було дивитись. Посинілий від напруги, він накинувся на мене зі словами: «Ти що хотів мене підставити? Де ти такої маячні набрався? Розлючений Є.К.Марчук ущент розніс твої пропозиції. Вони ж можуть спровокувати сутички й насильство. Я був змушений признатися, що цю нісенітницю готував ти, а я не встиг уважно вникнути в їхню суть». У відповідь я показав спантеличеному «замовнику» низку свіжих публікацій у партійній пресі, що взагалі загнало його в ступор. Адже рівень IQ цього керівника не дозволяв ставити під сумнів ідеї, закладені в основу публікацій у партійній періодиці.
Трохи оговтавшись, він попросив мене підготувати нові пропозиції, але вже не від руки, а віддрукувати їх на машинці, позаяк, Є. Марчук хотів з’ясувати, як стратегічно мислить один з керівників підрозділу, а не рядовий оперативний співробітник. Наступний варіант з пропозиціями суворо дотримуватись законності, поважати плюралізм думок, проявляти толерантність до протилежних поглядів, доводити опонентам перевагу своєї позиції не силою, а під час публічних дискусій тощо, задовольнив Є. Марчука.
Поодинокі випадки, коли за вказівкою КДБ СРСР з метою «зміцнення національних кадрів» співробітників Полтавського управління відправляли для подальшого проходження служби в республіки Кавказу й Центральної Азії, траплялись і раніше. Життя їх складалась по різному, але особливих нарікань на долю вони не висловлювали й під кінець служби переводились до рідних місць. Так було до того часу, поки там не почали виникати криваві протистояння на міжнаціональному ґрунті. Наприклад, «Почесний співробітник КДБ СРСР» В. Олексенко ледь встиг організувати евакуацію родини з охопленого збройним конфліктом Таджикистану, залишивши в Душанбе квартиру й роками нажите майно. Зустрічали ми його дружину з дітьми в холодній «теплушці», посеред якої жеврів вогонь «пічки-буржуйки», без якої в дорозі вони б не вижили...
Тому, коли в УКДБ почали надходити вказівки направити слідчих або оперативних працівників для участі в розслідуванні кримінальних справ про події в містах Сумгаїт, Ош бажаючих не було. Але, військова присяга є присягою. Призначені співробітники від відряджень не відмовлялись, хоча точно й не знали, на який термін залишають Полтавщину. Усі вони перед виїздом, зокрема, М. Червоненко, С. Фурса обов’язково проходили співбесіди з Є. Марчуком, який цікавився їхніми сімейними й побутовими проблемами, обіцяв у разі потреби забезпечити підтримку рідним і близьким.
Аж раптом один із співробітників відділу, де я був секретарем парторганізації, категорично відмовився від відрядження в охоплену збройним конфліктом республіку. Його тверду позицію не похитнули ні особисті умовляння, ні бесіди з батьками. Не допомогли навіть уговори працівника, який підбирав і рекомендував його на службу в органи держбезпеки. А це був не хтось, а нагороджений орденом «Червоної Зірки» ветеран-афганець, досвідчений розвідник О. Горинін. Питання було винесене на засідання партійного бюро відділу. Засудивши аргументи «отказника», члени партбюро одноголосно проголосували за виключення його з членів КПРС, що означало автоматичне звільнення з органів КДБ. Залишалось затвердити це рішення на партійних зборах.
Але Є. Марчук несподівано порадив начальнику відділу Ф. Долбієву почекати з проведенням зборів і дати цьому співробітнику додатковий шанс одуматись. З часом, наполовину виключеного з КПРС працівника, тихенько перевели в один із районних відділень, де він продовжив службу. Чому Є. Марчук прийняв таке рішення, залишалось загадкою аж до пам’ятної ночі з 20 на 21 січня 1990 року, коли антитерористична оперативно-бойова група (АОБГ) УКДБ у повному складі отримала команду вилетіти в Азербайджан для участі в придушенні масових безпорядків у Баку.
Піднятим серед ночі по тривозі бійцям АОБГ роздали зброю, вручили проїзні документи, сухий пайок, гроші на відрядження, секретарі парторганізацій перевірили наявність у їхніх партійних квитках відміток про сплату членських внесків. Потім їх перевезли на військовий аеродром «Полтава» й загрузили в транспортний літак, готовий взяти курс на Баку. Зранку вже ревіли мотори, аж раптом Є. Марчук відмінив команду на зліт, повернувши співробітників на свої робочі місця. Коментуючи події тієї ночі, він не приховував, що використання співробітників КДБ УРСР за межами України заборонив на той час Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук. Виходить, що вночі зазначена проблема обговорювалась на вищому політичному рівні.
Справжнім випробуванням для співробітників УКДБ стали події липня 1989 року навколо відзначення 280-річчя Полтавської битви. Мені й зараз достеменно не відомо, хто вирішив скористатися цією датою для провокування відкритих сутичок між активістами українських громадсько-політичних об’єднань (РУХ, УРП, УГС, УКК та інших) і прихильниками російських націоналістичних організацій Москви, Ленінграду, Смоленська («Память», «Сыны Отечества» тощо).
Першими про плани прибути в Полтаву для реконструкції вікопомної битви 1709 року відкрито заявили в засобах масової інформації росіяни. Натхнені успішно проведеною й розрекламованою Центральним телебаченням реконструкцією Бородінського бою 1812 року, вони направились у Полтаву, перевдягнуті в форму петровського часу, прихопивши з собою шаблюки, піки, штандарти. Не виключалось, що у валізах «любителів історичної реконструкції» були піротехнічні засоби й зразки старовинної вогнепальної зброї.
Дізнавшись про плани російських ультраправих організацій, лідери й активісти українських об’єднань виступили із закликом до своїх однодумців взяти історичний реванш і дати гідну відсіч намірам «шовіністів з Московщини» відзначити річницю «Полтавської катастрофи». Емоції потенційних учасників нової битви били через край. Клич до свідомих українців їхати звідусіль у Полтаву лунав навіть з вуст відомих політиків і громадських діячів.
Не треба мати кваліфікацію й досвід аналітика, щоб спрогнозувати, у що могли перерости сутички на полі Полтавської битви між російськими націоналістами й ідейними нащадками І. Мазепи, П. Орлика, К. Гордієнка. Але, на жаль, спроби умовити організаторів утриматись від ескалації конфлікту наштовхувались на звинувачення в продажності інтересам Москви. Отже, перед Є. Марчуком постала непроста проблема - попередити можливе кровопролиття, яке могло суттєво ускладнити й без того непрості взаємини двох слов’янських республік-засновників СРСР. З одного боку, йому явно не хотілося давати «партократам» підстав вважати, що УКДБ у такий спосіб приструнює розперезаних «бандерівців». А з іншого, треба було уникнути компрометації органів КДБ УРСР, як слухняного виконавця волі Москви.
Очолюваний Є. Марчуком колектив, за суттєвої підтримки працівників органів внутрішніх справ, з цією задачею успішно справився. Організовані делегації росіян співробітники УКДБ і міліції зустрічали на залізничному вокзалі. Прямо у вагонах їх попереджали про можливі негативні наслідки від перебування в Полтаві й настійно рекомендували вирушати назад у Росію. Після емоційних дискусій ті погоджувались, але їх реакція була відповідною. Лунали звинувачення в порушенні прав людини, прокльони через «повернення до репресій 30-х років», погрози зверненнями до вищих органів державної влади СРСР, особисто М. Горбачова й міжнародних правозахисних організацій.
Ще складніше було з нашими співвітчизниками, які невеликими групами й поодинці за два-три дні по призначеної дати «нової Полтавської битви» почали з’їжджались. Їх треба було заздалегідь «вираховувати» у пасажиропотоці, поблизу пов’язаних із історією Полтавської битви пам’ятних місць, серед гостей активістів полтавських осередків тощо. Ми жартували, якби у ті дні в Полтаві з’явилися потомки Карла ХІІ чи вірні Петру І запорізькі козаки під орудою П. Полуботка, ми б їм також дали раду. Зараз, оглядаючись назад, можна визнавати окремі факти порушення нами законності, особливо коли доводилось силоміць повертати деяких активістів до їхніх домівок. Однак головну мету було досягнуто – у липні 1989 року жодної краплі крові на ґрунті міжнаціональної ворожнечі в Полтаві не пролилось.
Під керівництвом Є. Марчука Полтавське УКДБ досягло ще декількох гучних успішних результатів. Здавалось би, після їх реалізації співробітники могли розраховувати хоча б на день-два перепочинку, щоб «зализати рани й погордитися собою». Але, відразу ж після підведення підсумків, Є. Марчук ставив нові, часом завищені завдання, демонструючи, що «почивати на лаврах нам не дозволяє обстановка».
На кінець 80-х – початок 90-х років минулого прийшовся період зміни епох. Як члену бюро Полтавського обкому Компартії України, Є. Марчуку треба було дотримуватись офіційної позиції й виконувати рішення партійних органів, хоча вже мало хто сумнівався, що незабаром статтю 6 Конституції СРСР про «керівну і спрямовуючу роль КПРС» буде відміно. Під час публічних заходів він користувався лексикою, прийнятою в компартійному середовищі. Хоча за багатьма ознаками проглядалось усвідомлення Є. Марчуком неминучість кардинального реформування застарілої політичної системи СРСР. Адже машина часу працювала проти комуністів, центробіжні тенденції набирали сили й повернути колесо історії в зворотному напрямку без застосування сили було неможливо.
Є. Марчук, здавалось би, на рівні інтуїції вловлював нові тенденції розвитку політичної ситуації. Наприклад, у травні 1990 року, під час перебування у відрядженні в Кременчуці, надійшло повідомлення, що в селі Кам’яні Потоки було осквернено – облито фарбою пам’ятник Леніну. Начальник мого відділу з Полтави дав команду виїхати на місце пригоди, надати допомогу співробітникам міськвідділу й працівникам органів міліції в розшуку зловмисників. Однак з’ясувалось, що постраждав не пам’ятник, а невеличкий бюст «вождю світового пролетаріату» в затишному дворі місцевої школи, де напередодні проходив вечір старшокласників. Нічний сторож відразу ж перерахував групу учнів, які затрималися в школі довше за інших. Знайшлась і фарба, якою напередодні красили двері. Отже, знайти малолітніх хуліганів було справою техніки.
Аж раптом, мені передали, що я маю зв’язатися по телефону спецзв’язку з Є. Марчуком. Не дослухавши доповіді, той почав задавати уточнюючі питання, відповіді на які знав наперед. А саме, за якою статтею Кримінального кодексу УРСР правоохоронці кваліфікують це правопорушення, чи знаходиться постраждалий бюст у реєстрі пам’ятників архітектури, чи представляє він собою історичну або культурну цінність, якою за розмірами є нанесена шкода тощо. Почувши відповіді, Є. Марчук відмінив розпорядження начальника відділу й дав команду повертатися в Полтаву.
Починаючи з 1988-1989 рр., відповідно до розпоряджень з Москви й Києва, в УКДБ розпочався процес реабілітації жертв політичних репресій. Кожен оперативний співробітник отримав по 10 кримінальних страв на невинних жертв сталінського режиму. Він мав їх переглянути, спробувати відшукати самих репресованих або їхніх родичів, підготувати проект висновку про реабілітацію й передати його для затвердження в обласній прокуратурі.
Відверто кажучи, то була робота не для слабонервних. Звикнути до неї неможливо. Рідко зустрічалися об’ємні справи, а тим більше, по декілька томів. Більшість з них – прошиті грубими нитками тонесенькі теки з декількома протоколами допитів і вирок позасудового органу, часто смертний. Але після опрацювання перших 10 справ треба було брати ще, знову вчитуватися в трагічні долі людей, безсилих перед безжалісним молохом тоталітаризму. І так не один раз. З матеріалів справ дехто з співробітників УКДБ, як то І. Верещака, В. Рибалко, вперше дізнались про долю своїх репресованих пращурів.
За певний час роботи з’явився перший матеріал для аналізу напрацьованих результатів. В обласній пресі співробітники архівного й слідчого підрозділів УКДБ почали друкувати статистичні відомості, робити перші узагальнення. Але вони «не витягували» на рівень серйозної аналітики. Так народилася ідея залучити до опрацювання архівів фахових істориків. Однак на допуск їх до таємних архівних фондів спецслужби були суттєві обмеження.
Є. Марчук став одним з перших в УРСР начальників управлінь держбезпеки, які, попри відсутність відповідної нормативної бази, налагодили співробітництво з науковцями. На чолі з патріархом української історичної науки й краєзнавства академіком П. Троньком в УКДБ з’явилися співробітники Інституту історії АН УРСР Ю. Данилюк і Є. Скларенко. Невдовзі до наукового опрацювання архівів репресивних органів Полтавщини долучились полтавські історики О. Нестуля й В. Войналович і Л. Євселевський з Кременчука.
Наслідком злагодженої роботи співробітників УКДБ з науковцями стала перша в Україні збірка нарисів про репресованих полтавців «Реабілітовані історією», рукопис якої в серпні 1991 року був підготовлений до друку. Присутність прізвища Є. Марчука серед членів її редколегії було не даниною традиціям, а цілком закономірним явищем.
1992 року, на той час уже Голова СБУ Є. Марчук, президент НАН України, академік НАН України Б. Патон і академік НАН України П. Тронько звернулися до вищих органів влади з ініціативою прийняття Державної програми з видання науково-документальної серії книг, присвячених увічненню пам’яті жертв репресій. Вона отримала назву збірки, виданої в Полтаві - «Реабілітовані історією».
Особлива сторінка діяльності Є. Марчука в Полтаві – організація «ходіння в народ». Так ми називали ініційовані ним зустрічі співробітників УКДБ з представниками різних верств населення області. Спочатку із числа найбільш підготовлених оперативних працівників і слідчих були сформовані «лекторські» групи по 2-3 співробітника. Потім через оперативні підрозділи був складений прогнозований перелік питань, які могли виникати під час зустрічей.
А їх тематика на той час була широкою: питання історії політичних репресій і Голодомору на Полтавщині, проблеми реабілітації їхніх жертв, ставлення до подій політичної, соціально-економічної ситуації в країні й області і навіть міжнародна політика. Відповіді на них опрацьовувались на своєрідних вишколах, які проводив особисто Є. Марчук. Були також започатковані зустрічі з колективом УКДБ авторитетних істориків, викладачів політекономії, котрі коментували резонансні статті про кризовий стан економіки СРСР і необхідність проведення ринкових реформ, провідних спеціалістів-практиків економічного управління облвиконкому тощо. До участі в цих заходах залучались співробітники міських і районних підрозділів УКДБ, які також активно готувались до «ходіння в народ».
Затим був складений план і розпочалася щоденна системна робота. Приблизно за місяць зустрічами співробітників УКДБ були охоплені десятки трудових колективів, навчальних закладів, громадських організацій, редакцій газет, творчих колективів міста Полтави. У найбільш складні аудиторії, як то трудові колективи підприємств ВПК, обласні осередки спілок письменників, журналістів, художників, професорсько-викладацький склад полтавських вузів тощо Є. Марчук йшов сам й він за собою підлеглих. З часом з’явився своєрідний попит на «лекторів УКДБ».
Від керівників підприємств і навчальних закладів почали надходили запрошення направити їх на зустріч з трудовими колективами. Під час щоденної селекторної наради кожен керівник оперативного підрозділу й учасники зустрічей звітувалися начальнику управління про результати. Доповідалось не тільки про кількість учасників, атмосферу й тривалість заходу. Предметно обговорювались питання, які вперше були задані «лекторам» УКДБ.
Одного разу, я доповів, що через відсутність об’єктивної інформації, не знав, як відповісти на каверзне питання про причетність співробітників КДБ СРСР до діяльності московського кооперативу «АНТ», який намагався продати за кордон 12 танків «Т-72». А тому довелось зреагувати рядками вірша Юнни Моріц:
«Своё имея мненье о предмете,
Не надо мнить, что ты – верховный суд.
Уж те, кого ты видишь в черном свете,
Ответственность за это не несут».
Є. Марчук погодився з такою вимушеною реакцією, але мимохідь зауважив: «Насправді не в "черном", а в "мрачном свете"». Після завершення наради я не полінувався, заглянув в оригінальний текст і переконався, що Є. Марчук таки був правий – відома київська поетеса дійсно писала про «мрачный свет». Наш короткий діалог чула більшість керівників управління. Але, судячи з питань, які вони мені потім задавали, на відміну від Є.К.Марчука, з творчістю Юнни Моріц жоден з них знайомий не був.
У зв’язку з цим хочеться поділитися деякими враженнями про інтелект Є. Марчука, хоча освіченість, знання англійської мови й рівень підготовки він особливо не демонстрував. Його кімната відпочинку була вщент забита науково-популярною й літературно-публіцистичною періодикою, вдома (мені довелось вантажити його майно при поверненні в Київ) зберігались сотні томів з творами класиків світової літератури. Пам'ять на цифри, дати, цитати з документів була в нього феноменальною.
Ігноруючи вимоги відомчих інструкцій, як одному з «лекторів» УКДБ, Є. Марчук давав мені читати таємні й цілком таємні документи, шифровки про обстановку в країні, навіть знайомив з деякими «листами резидентів» - доповідними радянських розвідників про ситуацію в країнах НАТО і Варшавського блоку, де розкривалась інформація про реальне ставлення лідерів цих держав до процесів, що відбуваються в СРСР. Одного разу він дав мені на ознайомлення три теки.
Вочевидь, у Є. Марчука вони завжди були «під рукою» і він постійно наповнював їх новими матеріалами. У першій були зібрані вирізки з газет, журналів, кимось надруковані на машинці тексти, присвячені «націонал-комунізму». Там же містились короткі біографічні довідки на лідерів цього національно-орієнтованого напряму в комуністичному русі України – Г. Лапчинського, М. Скрипника, С. Мазлаха, В. Шахрая. Друга тека була присвячена «єврокомунізму».
Хто забув або не знає, була така теорія, яку сповідували лідери італійських, іспанських, французьких комуністів Енріко Берлінгуер, Сантьяго Карільйо, Жорж Марше. Вони відкрито критикували КПРС за відстоювання ідеї диктатури пролетаріату, як умови побудови соціалізму. Третя – добірка матеріалів про світовий сіоністський рух і проблему антисемітизму в Україні. Швидке за все, підбираючи матеріали для названих тек, Є. Марчук вважав на тому етапі ідеї націонал-комунізму, єврокомунізму й сіонізму були достатньо впливовими для формування нового політичного курсу УРСР.
Результати реалізованих УКДБ заходів з розширення зв’язків з громадськістю не забарилися. На останніх радянських виборах депутатів місцевих Рад, які проходили на початку 1990 року, всі співробітники УКДБ, які за рекомендацією Є. Марчука висунули свої кандидатури, перемогли опонентів. Депутатом Полтавської обласної Ради був обраний Є. Марчук, міської - заступник начальника по кадрах М. Кулик, Київської районної Ради у місті Полтаві – начальник відділення транспортної контррозвідки О. Горинін, Ленінської – заступник начальника відділу контррозвідки А. Власюк, Жовтневої – секретар парткому УКДБ О. Ковтун і заступник начальника відділення 5 відділу О. Христенко. Начальника Кременчуцького міськвідділу В. Баланюка депутати міської Ради обрали своїм Головою. Його заступники В. Бойко і В. Матвієнко були обрані депутатами міськради і Автозаводської районної Ради у місті Кременчуці відповідно.
Не знаю, чи володів Є. Марчук інформацією про наївні наміри молодих секретарів парторганізацій, які підтримували «Демократичну платформу КПРС», висунути його кандидатуру на посаду першого секретаря Полтавського обкому Компартії України. Але про такі наміри мені було відомо. Можливо про них здогадувався чинний перший секретар обкому О. М’якота. Бо, проводжаючи Є. Марчука в Київ, він був у піднесеному настрої й аплодував з якимось особливим натхненням.
«Полтавський період» діяльності полковника Є.Марчука, майбутнього Генерала Армії, першого і єдиного Державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР, першого Голови Служби безпеки, 4-го Прем’єр-міністра, 6-го Міністра оборони, 2-го Секретаря РНБО України завершився фотографією на пам'ять у дворі УКДБ.
Автор – Олександр Христенко,
ветеран українських спецслужб, генерал-лейтенант запасу
