«За Союзу спорт був політикою. В Україні цього не вистачає» – Світлана Копчикова, світова чемпіонка з плавання
Світлана Копчикова, 49 років, радянська й українська плавчиня, учасниця Олімпійських ігор, чемпіонатів Європи. Народилася в Черкасах, у віці 4 років сім’я переїхала в Полтаву. У 6 років записалася на плавання в басейн «Дельфін».
У 8 років виконала ІІІ дорослий розряд із плавання. За рік – виконала ІІ розряд, потім – І. В 11 років здобула звання кандидата в майстри спорту. У 12 – майстра спорту з плавання. На той час у Радянському Союзі було всього двоє майстрів спорту з плавання у цій віковій категорії.
Досягнення: дворазова чемпіонка Юнацької першості Європи (1982). Майстер спорту СРСР міжнародного класу(1983). Чемпіонка міжнародних змагань «Дружба — 84» (1984). Триразова чемпіонка Всесвітньої літньої універсіади (1985). Призер Кубка Європи (1987) у Монако. Учасниця XXIV Олімпійських ігор у Сеулі (1988). 26-разова чемпіонка СРСР (1981–1990). 5-разова рекордсменка СРСР (1984). Багаторазова призерка першостей СРСР. 35-разова рекордсменка УРСР (1981–1990).
Встановлений нею рекорд України на 100 метрів вільним стилем тримався 18 років.
Спеціалізувалася на плаванні вільним стилем, комплексному плаванні, батерфляї та естафетах.
– На плавання пішла першокласницею в 7 років. На один із уроків фізкультури до нас в школу завітала тренерка Селюкіна Ірина Анатоліївна. Запропонувала охочим піти поплавати в басейн замість звичайного уроку фізкультури в школі. Так я почала займатися плаванням. Потім припинила заняття через хворобу. Коли одужала, соромилася йти в басейн знову, бо багато пропустила.
– За рік, коли я була вже в 2-му класі, Ірина Анатоліївна знову прийшла до нас у школу. Наполягала, що мені треба займатися плаванням. Сказала матері, що Свєта, можливо, стане олімпійською чемпіонкою.
– Пам’ятаю, щоліта хизувалася перед однолітками в дворі, що виконувала нормативи й отримувала розряди з плавання. Після 2 класу говорила їм, що виконала ІІІ розряд. За рік сидимо в тій же компанії, кажу, що в мене вже ІІ розряд, ще через рік – І.
В 11 років Світлана виконала норматив на звання кандидата в майстри спорту з плавання на. тренувальному зборі в харківському спортклубі «Эхо». Це було відділення тодішньої ленінградської школи плавання «Экран». Тренери дивилися за результатами вихованців, відбирали спортсменів для подальшої підготовки до чемпіонатів.
– Після того, як здобула звання кандидата в майстри спорту в Харкові, мене залишили там на 4 роки. Тренувалася в місцевому спортклубі «Ехо». Там був один із кращих басейнів у Європі. Жили в пансіонаті, тренувалися, харчувалися. За це виплачували стипендію. На свята нас відправляли додому. Квитку туди й назад нам купували. Усе – за кошти держави. Зараз цього клубу немає.
Світлана згадує, що за радянської системи тренування спортсменів особлива увага приділялася саме харчуванню. Це – один із факторів, що впливає на показники. Тоді в усіх команд був лікар-дієтолог, що вираховував калорії. Раціон був різноманітним і збалансованим, зазначає спортсменка. Часто давали молочну кашу, котлети, м'ясо, вітамінні салати. До чаю обов’язково – масло, ковбасу, твердий і звичайний сир або сметану – кальцевмісні продукти. У радянській збірній на сніданок обов’язково давали велику ложку червоної ікри, а на вечерю – чорної. Вона містить багато корисних мікроелементів.
– Зараз в Україні юні спортсмени-початківці, якщо можна так сказати, покинуті самі на себе. Спортивна форма, екіпірування, їжа, поїздки на змагання – за кошт батьків. Подруга недавно відправила 11-річного сина на змагання з боротьби. Дала 300 грн на харчування в іншому місті. Хлопчина накупив солодощів, газованої води, чіпсів. За перші два дні спустив усі гроші. За день перед турніром просив хліба в інших дітей. У результаті – вийшов на змагання голодним і знепритомнів. Та дитина не винна. Звісно, що він не зумів правильно розподілити гроші в такому віці. Проблема, що держава недостатньо фінансує харчування юних спортсменів. Немає дешевих їдалень, у яких дитина могла б тричі на день повноцінно поїсти на виділені з бюджету добові.
– Тренери зі своєї мізерної зарплатнею чим можуть допомагають дітям. Та це не вихід. Що їм залишається – просити на харчування команди гроші в батьків? Ті самі отримують невеликі зарплати, щоб здавати по півтисячі на їжу для своїх малих. Вони фізично не зможуть утримати дітей-спортсменів. Також плавчиня розповідає, що за СРСР держава повністю забезпечувала збіринків формою та виплачувала стипендії спортсменам. Часто такі стипендіє дорівнювали зарплатам молодих лікарів та інженерів.
– Із 1981 року мала стипендію 120 руб. Тоді це була зарплата лікаря за місяць роботи. Найбільше у період виступів за зібрну отримувала 250 грн. Тоді це були великі гроші. До прикладу, зараз спортсмени в збірній отримують близько 2000 грн.
– Також видавали форму – два костюми щороку. І досі в шафі зберігаю 20 новеньких. Пообіцяла директорці полтавського музею віддати кілька в їхній фонд. Також забезпечували двома кросівками на рік. Стільки ж виділяли окулярів для плавання, шапочок і тапок. Ще – п’ять купальників й один теплий халат. На Олімпіаду збірників безкоштовно одягали в парадні костюми. Зараз олімпійцям також виділяють форму – та кількість спортсменів, що беруть участь в Олімпійських іграх зменшилася в рази в порівнянні з радянським періодом.
Спортсменка розповідає, що за СРСР були лозунги «Спорт вне политики», «Спорт – это мир». Та зазначає, на її думку – спорт був саме політикою. У його розвиток вкладали значні суми коштів.
– На наших (радянських – ред.) переможців дивилися й розуміли престиж країни. Зараз таку політику ми бачимо в Америки та Китаю. В Україні, на жаль, усе кинуто на вітер. Спортсмени й тренери виїжджають закордон. У нас є великий потенціал, багато талановитих дітей, фахових тренерів. Не вистачає державної зацікавленості, підтримки. Передовсім, фінансової.
