Згуртуймося й підтримаймо наших бійців
Сидячи на диванах у безпечних місцях – не дозвольмо собі стати людським гівном. Його й так багато довкола
(Текст подано мовою оригіналу без виправлень і скорочень).
Щодо сьогоднішньої ситуації на Азовсталі я просто напишу тут свою думку на багато букв - до виступу офіційних осіб, що б вони не сказали. Судячи з усього, сьогодні відбулася евакуація тяжко поранених бійців з Азовсталі, кажуть, що у шпиталь Новоазовська, на території т.зв. ДНР.
Напевне, цієї домовлености досягнуто особисто Маріупольським гарнізоном, його командирами. Кажуть, що це був обмін на полонених росіян.
Ми багато чого не знаємо; ми не знаємо, чим закінчиться ця історія, де є не тільки фантастичний героїзм, але й низка найчорніших людських зрад. Розв'язка близько. Сподіваємось, що це не кінець, а продовження історії героїчного гарнізону.
Чому все так сталося на півдні України, чому здано міста, чому рос. армія пройшла без опору і чому вона взагалі пройшла, і чому Маріуполь дуже швидко опинився в тилу ворога і хто в усьому цьому винен – окрема тема, відповіді на ці питання вже, за великим рахунком, відомі, але тут нам ідеться про захисників Маріуполя.
Цей абзац я змінила, бо не згодна з позицією авторки, яка вважає, що "не на часі" шукати відповіді на запитання "чому" і "хто винен". Повторюся, відповіді на них вже, за великим рахунком, відомі.
Коли азовці тримали кругову оборону, вели вуличні бої й контролювали райони, вони мали прикриття з фланґів, в особі морпіхів. Я вже писала, що морпіхи розділилися, і командир вирішив із боями прориватися з міста. Це рішення командира бриґади розділило морпіхів і позбавило азовців підтримки з фланґів. Їм довелося піти в Азовсталь та змінити тактику боїв.
Спочатку, дуже короткий час, між «великою землею» та азовцями був повітряний міст: гелікоптери забирали поранених і достачали боєприпаси та медикаменти. Це було недовго – кілька днів, максимум тиждень. Росіяни виявили цей міст і збили 2 вертольоти. Після цього підкріплення достачати стало неможливо. Поки цей міст ще був, на допомогу бійцям до Маріуполя добровільно попросилися ветерани Азова з Києва та молоді десантники. Вже був «котел», але всі мали рішучість відстояти місто і деблокувати його. Вони вірили і допомогу й можливість деблокади.
Майже з самого початку боїв в Азовсталь прийшло багато цивільних, бо це було дуже надійне сховище, з деяким запасом води та продовольства. Усі вони йшли на кілька днів, ніхто не думав, що ситуація стане пекельною. Після першої хімічної атаки гарнізон оголосив цивільним, що ситуація погіршується і вони робитимуть все, щоби цивільних вивезли. Азовці почали знімати відео з мирними людьми, брати інтерв'ю, і ми вперше, завдяки їм, дізналися, що мирні там є, в яких жахливих умовах вони перебувають і що їх треба рятувати.
Вже були поранені та загиблі бійці. Хлопці кричали на весь світ про те, що треба вивезти цивільних, поранених і тіла загиблих, аби поховати з почестями. Вони кричали про це півтора місяця, вони закликали всіх, вони знімали і публікували відео, вони благали вивезти мирних. Після півторамісячних килимових бомбардувань відбулося кілька евакуацій, вивезли тих цивільних, хто не загинув під завалами та від поранень. До Запоріжжя доїхали не всі, багатьох орки затримали у фільтраційному концтаборі, і їхня доля нам невідома. Врятовано жінок та дітей. Ні цивільних чоловіків, ні поранених, ні тіл загиблих вивезти не вдалося – кого вивозити, визначали рашисти.
Керівництво країни прозвітувало про успіх операції, забувши, щоправда, згадати бійців, завдяки яким цивільні й вижили, й були врятовані.
Щойно закінчилася евакуація жінок і дітей, Азовсталь почали бомбити прицільно: перший шпиталь, потім другий шпиталь. Це тому, що проросійськи налаштовані цивільні, працівники Азовсталі, які жили в бункерах 2 місяці, вийшли в місто під час режиму тиші і здали рашистам все, що могли: де розташовані шпиталі, евакуаційні виходи та запасні входи, бойові позиції бійців, навіть їхні позивні. Тобто люди, яким бійці віддавали свою їжу та воду, люди, що вижили завдяки бійцям, миттєво їх зрадили. Тоді ж рашисти прорвалися на територію заводу, бо завдяки зрадникам вже знали, де і як це можна зробити. Боєприпасів було вже мало, почалися рукопашні бої, захоплення російських танків практично голими руками під безперервними обстрілами і нічними, а потім і денними бомбардуваннями, скидали тритонні та п'ятитонні бомби. Шпиталі розбомбили, загинуло багато поранених.
На цей момент не залишилося навіть знеболювальних. Навіть за легких поранень доводилося ампутувати руки та ноги. Рани замотували скотчем, майже не було бинтів. Бійці й далі воювали, навіть поранені – ті, хто не був лежачим. Щодня вмирало все більше й більше людей, скінчилися вода та їжа, для пиття зливали технічну воду, з батарей. Вже пішли інфекції, люди буквально гнили заживо, в бункерах стояв запах ацетону, бо в багатьох почалися незворотні зміни внутрішніх органів, впав імунітет, поранені отримували вже повторні контузії від бомбардувань. Крики поранених не припинялися ні вдень, ні вночі. Але бійці й далі виходити на позиції та вбивали ворогів - замість просто чекати смерти під землею.
Гарнізон відтягнув на себе величезну кількість живої сили, техніки, артилерії та авіації рашистів. Гарнізон знищив щонайменше 6000 солдатів, одного генерала і багато техніки - техніку і знищили, й відбили собі.
Вони не мовчали і не збиралися ставати мертвими мучениками. Вони хотіли воювати і звільняти Маріуполь – це їхнє місто. Весь світ у прямих ефірах дивився їхні відеозвернення, пресконференції, дивився пресконференції їхніх дружин, які дійшли й до Папи Римського, і до Ердоґана, й підняли півсвіту. Сім'ї бійців теж не хотіли бачити їх мертвими героями, вони стукали навіть у замуровані двері, закликаючи світових лідерів врятували гарнізон. Ердоґан телефонував путінові, хтось ще телефонував комусь іще, але за 82 дні ніхто не зробив нічого. Не вийшло.
А тепер уявімо себе на місці командирів (що майже неможливо, але спробуймо). Бійці не лише підкоряються командирові, вони йому вірять – інакше воювати неможливо. Командири відповідають за бійців. Що мали відчувати командири, дивлячись на побратимів, які вмирали у страшних муках? Якою мірою виміряти їхню відповідальність? Які рішення вони мали ухвалити щодо цих тяжко поранених бійців?
Розстріляти їх, аби не заважали й не мучилися, як це робиться в російській армії? Особисто розстрілювати чи групою? Розстрілювати по одному, а інші нехай бачать, чи знищити всіх одразу ґранатами?
Що б кожен із нас зробив, саме з пораненими? Яке б рішення ухвалив?
Будь-яке рішення, що дає є найменший шанс зберегти життя бійця, - правильне. Свій військовий обов'язок гарнізон виконав повністю, вони зробили неможливе. Їхній обов’язок виконано з останнім евакуйованим цивільним. З військового погляду, захищати більше нічого – місто треба звільняти з важким озброєнням, артилерією та ракетами, у перебігу наступу.
Чи ми дуже хочемо бачити їх усіх героїчно загиблими під завалами або померлими, заживо зогнилими? Чи це підніме наш бойовий дух? Чи вони точно мають заплатити життям за чиїсь помилки, промахи чи навіть чиюсь зраду?
Тільки вони самі заслужили і кров'ю здобули право вирішувати свою долю. Більше ніхто. Тому що у травні там вже була не війна - там було цілеспрямоване вбивство.
Будь-яке рішення, що його ухвалять ці героїчні військові, ми можемо (і повинні!!) підтримати. Легко назвати вулиці на їхню честь, можна весь час писати «тримайтеся, хлопці, ви справжні герої», але їм це не було потрібно. Вони хотіли справедливости. Вони виконали свій обов'язок і вважали, що у світі мають бути сили та воля, щоб їм допомогти. Не знайшлося ні сили, ні волі, ні лідерів.
Якщо командири змогли по своїх каналах домовитися з так званими днр, лнр чи з лисим чортом, дати пораненим хоч найменший шанс, в обмін чи не в обмін, у той час коли ніхто інший у світі не зміг, значить, ми зобов'язані їх підтримати.
Ніхто з них не дожив би не тільки до контрнаступу на Півдні, але й до кінця цього місяця. А їм є що нам сказати й розповісти про цю війну, я певна.
Не даймо російським ботам вичавити з цієї ситуації максимуму пропаґанди і отримати максимуму задоволення. Згуртуймося й підтримаймо наших бійців. Сидячи на диванах у безпечних місцях – не дозвольмо собі стати людським гівном. Його й так багато довкола.
