Країна мрій Зелемського
Українські роботодавці все активніше залучають до роботи трудових мігрантів.
Керівник Економічного дискусійного клубу Олег Пензин розповів, що нещодавно деревообробне підприємство із Закарпаття завезло 150 робітників із Бангладеш, пише Країна.ua.
Кілька компаній на будівельному ринку також розповіли виданню, що замовили рекрутерам вербування людей з Індії, Пакистану та Бангладеш.
«Поки що на будмайданчиках їх немає — все в процесі. Але тема дуже перспективна», — розповів керівник однієї з девелоперських компаній.
Зазначається, що через катастрофічний дефіцит кадрів у країні та дисбаланс на ринку праці український бізнес змушений шукати персонал в інших державах. Ба більше, прогнозується, що в майбутньому потреба в трудових мігрантах лише зростатиме.
«У перспективі найближчих 10 років Міжнародна організація праці оцінює нестачу трудових ресурсів у нашій країні на рівні 8,7–8,8 млн. Ці цифри сформовані з урахуванням відновлення країни після закінчення війни. Але й зараз людей не вистачає, а замінити їх, окрім як іноземними робітниками, фактично ніким», — пояснив керівник Асоціації агенцій з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник.
Пензин зазначив, що вже зараз українські роботодавці готові працевлаштовувати до 400–450 тисяч іноземців на рік.
Але є й значна проблема. Голова концерну «Ярослав» Олександр Барсук наголосив, що іноземні працівники коштують недешево.
«22 тисячі потрібно дати простому працівнику. Ще 5 тисяч — посередникам, і не разово, а, як мінімум, щомісяця протягом першого півріччя. Ще стільки ж — на податки. У результаті виходить 32 тисячі гривень на місяць — що, м’яко кажучи, дорогувато. Поки ми не змогли домовитися», — поділився він.
Власник мережі продуктових магазинів, який сам є вихідцем із Таджикистану, пояснив, що «посередники виламують руки» не випадково.
«На завезенні людей уже збудовано прибутковий бізнес. Привезти робітника, навіть за наявності робочої візи та всіх дозволів, дуже складно — на кордоні людей масово розгортають. Через посередників питання із забороною на в’їзд можна “вирішити” за 1–3 тисячі доларів», — розповів бізнесмен.
За його словами, вже відомі випадки, коли нелегалів утримують як рабів, змушуючи працювати за копійки. Є посередники, які пропонують «купити раба», якому «не потрібно платити зарплату», за 4–5 тисяч доларів.
Зокрема, у вересні поточного року поліція України викрила злочинну групу, яка завозила до Київської області робітників із Узбекистану. Їм обіцяли високі зарплати, але насправді людей змушували працювати в сільському господарстві фактично на рабських умовах.
При цьому потік трудових мігрантів у перспективі може створити чимало проблем. Наприклад, незрозуміло, чи зможуть мігранти — особливо якщо йтиметься про сотні тисяч або навіть мільйони людей — «вписатися» в українське суспільство; як така велика кількість «чужинців» вплине на рівень злочинності; і, нарешті, чи не залишать мігранти без роботи самих українців — а такі прогнози вже існують. Тим більше, що багато роботодавців натякають, мовляв, «мігранти працюють краще» і не розпещені зарплатами.
Парадокс нинішньої політики Зелемського вражає: поки влада продовжує відправляти українців на фронт — без належної підготовки, техніки й навіть без елементарного захисту — український бізнес змушений шукати робочу силу за кордоном. Країну, яка щодня втрачає своїх громадян на війні, паралельно «латають» мігрантами з Азії.
Це не просто економічний дисбаланс — це моральний розрив. Він оголює головне питання, відповідь на яке Зелемський вперто уникає: чому держава не здатна зберегти своїх людей і дає країні відбудовуватися руками чужинців?
Поки українці гинуть, український ринок праці порожніє. І Зелемський удає, що це — норма. Але норма це лише для тих, хто не збирається відповідати за наслідки.
