300 тисяч втрачених українських дітей

Народна депутатка Ніна Южаніна шокувала цифрою дітей, яких напередодні нового навчального року вивезли з України. Уявіть, 300 тисяч наших юних громадян ми втратили просто зараз!

На горе, це майже втрачені нами назавжди діти українських біженців, але на щастя (як би дико це не звучало), це не плюс 300 тисяч до вже втрачених від 2022 року дітей, а переважно саме ці діти. Чому зараз міністр озвучує ці цифри так, аби вони звучали настільки страшно?

Тому, міністр освіти відверто маніпулює, аби цифра робила із його урядового відомства жертву, а не причину. Насправді річ у тому, що цього навчального року більшість наших родин в евакуації та укритті закордоном мали прийняти складне рішення: продовжувати дистанційне навчання у своїх школах тут або просто кидати його, повністю зосередившись на навчанні по місцю евакуації.

Важлива деталь: діти вже навчаються в іноземних школах та українське дистанційне навчання — це скоріше данина своїм школам, зв'язок із Батьківщиною. А ще, спроба не втратити мову та історію, як базис ідентичності.

Проте, хто стискався з дистанційним навчанням в подібної ситуації знає, що воно за два роки стало тягарем як вчителям тут, так і дітям там. Маємо валізу без ручки — і кинути шкода, і тягнути нема сил.

Чому? Тому, що у нас немає ніякого системного дистанційного навчання, адаптованого до поточних реалій, а все, що використовують школи або частково позичено від періоду карантинів, або взагалі про позашкільну індивідуальну освіту.

Здавалось, міністерство освіти за цей час мало привести до ладу систему дистанційного навчання для українських дітей закордоном з урахуванням реальності. Наприклад, прийняти за факт оцінки європейських шкіл із перенесенням в українські атестати за умови заліку з української мови, літератури та історії.

Тобто тих трьох предметів, які зберігають ідентичність та роблять українців — українцями. Єдиних трьох предметів, яких немає ні в якому вигляді закордоном і які дійсно потрібні українським дітям!

Але, ні, міністерство під проводом Оксена Лісового зосередилося на розробці утопічної платформи повноцінного дистанційного навчання, яке нікому не потрібно нікому. Не будуть наші діти в Польщі, Чехії, Франції (і далі по списку) навчатись у місцевих школах та одночасно повноцінно в українській.

У підсумку, мало що платформа не готова, ми вже через впертість та відірваність від реалії чергового міністерства втратили 300 тисяч дітей. Просто уявіть, що в кількості ми втратили дітей, більше за мешканців Рівного, або Луцьк, або купи інших українських міст і містечок.

Однак головний винуватець із трибуни Верховної Ради знову удає з себе жертву, а депутати шокують нас реальністю. Хоча вірне запитання, яке має бути поставлено, — «Як будуть покарані винні та що можна зробити прямо зараз, допоки не пізно?».

І, якщо щодо винних у мене особисто впевненість в їхній абсолютної безкарності (знову чомусь і знов, і знов) ясно, що робити. Відмовитися від красивих, але відірваних від життя ідей та швидко запровадити курси мови, літератури та історії для дітей в евакуації; не on-line начинку лекцій, а саме on-line уроки.

Де взяти вчителів теж ясно — весь актив з окупованих територій тут (а частково в евакуації в ЄС), це той актив, який може, хоче та здатен працювати. Ну, і врешті, прийняти за факт із перенесенням в українські атестати оцінок європейських шкіл.

Все, цього буде досі, аби якщо не повернути дітей, то не втратити у майбутньому своїх українців, а їм  — залишитись українцями. Свідомо та з українською освітою на доданок, і це менше, що можна зробити без жодних витрат та глобальних змін, а вже потім — рухатися далі.

Насправді у цій нашій кривавій дійсності не все однозначно, тому не варто відриватися від неї, де б кожен із нас не перебував: в окупованому Маріуполі, вільному Житомирі чи десь за кордоном у Лісабоні. Тоді можливо наступного року, сподіваюся, почуємо про повернення до України 300 тисяч дітей.