А чиї це гаці засмерділи?

Радянська ментальність ні-ні та й дається взнаки нашому глибоко пенсійному поколінню. Ось і зараз совковий атавізм зреагував на чорну кішку, яка пробігла між найвеличнішим з-поміж усіх у дніпровій заплаві Володимирів Олександровичів і Конституційним судом України, нагадавши про 5 грудня.

Це число у часи, коли ноги у задраних штанях самі несли нас за комсомолками, «всі мости були ще кленові, а всі коні іще вороні», офіційно майоріло «красним днем календаря». Його ніхто не святкував.

Принаймні, холодці не варились, і пана Олів'є не згадували всує, проклинаючи дефіцит майонезу. Та люд радів несподіваному вихідному аж до 1977 року, як знайденому червінцю у забутій заначці.

У той день, 5 грудня 1936 року, восторжествував сталінський, в основному побудований соціалізм, і ті, кому вдалося вийти живим з Голодомору та ще побути живим до старту «великого терору», дізналися, що «вся влада в СРСР належить трудящим міста і села» в особі рад депутатів тих самих трудящих. Пилип Орлик у Війську Запорізькому, Александер Гамільтон у США, творці французького «Білля про права» з їхніми конституціями відтоді відпочивали аж до моменту, коли у 1996 році міжнародне співтовариство визнало «однією з найдемократичніших у світі» діючу по сьогодні Конституцію України.

За великим рахунком, можна створити щось ще краще. Але навіть для вірянина краса Нагірної проповіді полягає не в фонетичній досконалості заповідей.

Краса і сила спіча Ісуса Йосиповича на березі Генезаретського озера, як і довершена досконалість статей конституції Австралії, де прописана зарплата генерал-губернатора, чи конституції Еквадору, в якій закріплені права не тільки громадян, а й навколишнього середовища, є лише додатковими обставинами – головне ж у тому, як ті красиві статті виконуються.

На розумування про громадянську етику, суспільні договори, кримінальні і цивільні кодекси та, зокрема, місце Олександра Миколайовича Тупицького у сучасному глобалізованому і «коронованому» світі навернуло побачене на одному з ліберальних російських медійних ресурсів. Гарний з усіх боків чоловік ще раз спробував нас здивувати очевидним:

«Є певні посади, які вимагають поваги. Посади президента, прем'єр-міністра. Вимагають розмовляти з ними з повагою. Ти можеш різко у них про щось запитати, але запитання за формою має бути шанобливим».

За усієї поваги ліберала до ліберала, за якого не є розуміння глибинного сенсу «респекту і уважухи» нас примушують, нехай вже – схиляють, до обожнювання посад, звань і грудей з медалями. Історику важко пригадати бодай один-однісінький приклад, протилежний за наслідками «великій жовтневій соціалістичній революції», китайській «культурній революції», руху «червоних кхмерів», кубинському експерименту: як тільки біомаса на автопілоті починала обожнювати Фюрера, Вождя, Великого Керманича, Божевільного Че, відразу втрачався зміст фрази «кров людська – не водиця» і фанатиків викидало на узбіччя цивілізації.

Можна довести себе до екстазу, читаючи слово «президент» по складах, повільно, скоромовкою, гаркавлячи «р» на французький лад, ззаду наперед, пошепки, англійською, фарсі, з наголосом окремо на кожному складі і сльозою на очах, притуливши руку до серця, з великої букви, розтягуючи голосні і придихаючи на приголосних. Але до усіх посад на світі прив'язані прізвище, ім'я, по батькові.

І як би це словосполучення ми не читали – пафосно чи іронічно – перед очима все одно стоїть дурнуватий блазень зі спущеними штаньми і пісюном на клавішах роялю. От спробуйте переконати нас в іншому.

Отож бо. І до чого тут «президент»? А повага?