«Апостол української соціал-демократії»: Драгоманов і Полтавщина
Його вважають першим послом в Європі політично не сформованої України. Він пропагував усеслов'янську федерацію і зазнав нищівної критики.
Мова про уродженця Полтавщини Михайла Петровича Драгоманова. Видатний український історик, філософ, літературознавець, фольклорист, етнограф, публіцист і громадський діяч, якого поважали сучасники й ненавиділи наступники.
У четвер, 2 липня 1895 року, він повернувся додому після лекцій у столичному університеті та від розриву аорти зненацька помер. Ні, сталося це не в Україні, а в далекій Болгарії, — у Софії.
Так, у віці 54 років пішов за межу славетний уродженець Гадяча. На серце Драгоманова друге десятиліття тиснули туга за рідним краєм, а на душі тягарем лежала глибока печаль за долю Батьківщини, поневоленої Московією.
Позолочену олов'яну труну, вкриту квітами, викладачі та вихованці Софійського Університету під рясною зливою з градом розміром із куряче яйце підхопили на плечі та понесли вулицями болгарської столиці. Лише від студентів, буквально від кожної групи, у людськім річищі пливло 20 траурних вінків.
Поховали покійного адепта Кліо (музи історії) за протестантським обрядом — біля алеї на католицькій ділянці Центрального цвинтаря Софії... Його прах і досі покоїться на чужині.
Михайло Петрович народився 18 вересня 1841 року у повітовому містечку Гадяч Полтавської губернії. Він — представник відомого роду українських громадських і культурних діячів, був рідним братом Олени Пчілки, а також дядьком цілої плеяди видатних українських письменників: Лесі Українки (Лариси Косач), Михайла Косача, Олесі Зірки (Ольги Косач-Кривинюк), Оксани Косач, Миколи Косача, Ізидори Косач, Оксани Драгоманової.
Його діти — Світозар (економіст, перекладач, публіцист, журналіст), Аріадна (письменниця), Лідія (письменниця, журналістка, театральний критик, перекладач) — прислужилися болгарській державі. Про це уклінно згадує зять Іван Шишманов (письменник, політик, психолог, філолог, дипломат, літературознавець, етнограф).
Іншими словами, якщо навіть стисло написати про його родичів, книжку слід назвати «Історія класичного українофільства». Звичайне повітове містечко, де народився Михайло Драгоманов, нічим особливим не вирізнялося.
У Гадячі діяли: повітове та парафіяльне училища, лікарня, шпиталь, чотири православні церкви та два єврейських молитовних будинки, поштова станція, а також щороку проводилися п'ять великих ярмарків.Туди завжди приїздили крамарі Слобожанщини, Полтавщини, Київщини та навіть російської глибинки (Тамбовщина, Пєнзенщина, Орловщина).
Від 1837 року родина мешкала у власній садибі, що стояла у середмісті Гадяча — на Драгомановій горі. Будинок той мало чим відрізнявся від звичайної селянської хати: низенькі кімнати з невеликими вікнами, дерев'яна підлога, солом'яна стріха; хіба що, з вулиці було два ґанки...
Та й селянської роботи Драгоманови не цурались, а в Підварку, де й досі кукурікають півні, а над головами стрибають білки, спорудили клуню та комору, порали худобу. Господарством клопоталася більше мама, батько ж не дуже дбав, бо відбився давно від землі, та й ні хисту, ні охоти не мав до господарств.
З часом садиба Драгоманових почала процвітати, давала прибуток родині. По смерті чоловіка від аневризми серця з допомогою батька Єлизавета Іванівна придбала ще 200 десятин землі; саме це дозволяло вдові утримувати велику сім'ю.
У 1849-1853 роках Михайло Драгоманов навчався у Гадяцькому повітовому училищі (тепер — середня школа №2 імені М.П. Драгоманова). Там переважно виховувалися діти із заможних верств населення, невдовзі — українська інтелігенція.
Скажімо, у 1854-1857 роках абетку вивчав Іван Рудченко (згодом — письменник, фольклорист та етнограф Іван Білик), а у 1858-1862 роках його молодший брат — Панас Рудченко (пізніше — Панас Мирний). Панас отримав матрикул із відзнакою, бо за вісьмома предметами здобув «відмінно».
З-поміж предметів, які викладалися в училищі, Михайло Драгоманов виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. На щастя, все це можна було знайти на полицях батьківської бібліотеки.
Викладачів Гадяцького повітового училища він вражав надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Восени 1853-го 12-річний підліток продовжив навчання у 1-й Полтавській чоловічій гімназії (нині — Полтавська спеціалізована школа №3).
Саме у ці роки майбутній творець українського соціалізму студіював латину, опанував римську історію. 1859 року Драгоманов переїхав до Києва та вступив до Університету Святого Володимира (зараз це Київський національний університет імені Тараса Шевченка) на факультет історії та філології.
Цей виш відкрив перед Драгомановим нові обрії та можливості, адже був головним осередком культурного та соціально-політичного життя того часу. Тут він отримав доступ до значно більшої кількості наукових праць і художніх творів, а також мав можливість брати участь у різноманітних студентських товариствах.
До заснування одного з таких він долучився вже на першому році навчання. Власне, це була недільна українськомовна школа в Києві, згодом таких закладів ставало все більше.
Однією із визначних подій у процесі становлення Драгоманова як політичного та громадського діяча став виступ над труною Тараса Шевченка у 1861 році, коли прах поета привезли із Санкт-Петербурга для поховання в Каневі. Основною думкою промови було те, що «кожний, хто йде служити народові, накладає на свою голову терновий вінок».
Через 2 роки після цієї події Михайло Драгоманов вступив до «Громади» — товариства, яке мало на меті популяризувати українську мову, літературу та історію. Крім вивчення культурного та історичного спадку, члени товариства активно просували ідею української політичної автономності. Саме Драгоманов ввів у вжиток такий термін, як «малоросійщина».
Ось як він пояснював, хто такі малороси: «Це зросійщені українці, національний характер яких утворювався під чужим тиском і впливом, що мало наслідком засвоєння переважно гірших якостей чужої національності та втрати кращих своїх».
Також Михайло Петрович активно співпрацював з провідними галицькими виданнями. За свою громадську діяльність та участь у «Громаді» був визнаний небезпечним агітатором.
1876 року видано злощасний Емський указ, метою якого було знищення всього українського та придушення діяльності проукраїнської інтелігенції. «Громаду» було ліквідовано, відомих діячів і професорів, які відстоювали українські інтереси, було звільнено з Київського університету, зокрема і Драгоманова.
За свою діяльність він був висланий із Російської імперії. 1889 році Михайло Драгоманов отримав запрошення обійняти посаду викладача на кафедрі історико-філологічного факультету в Софійській Вищій школі; він пристав на пропозицію і плідно працював там протягом 6 років, до самої смерті.
