Азербайджан біля небезпечної межі?
Баку проти російської гегемонії: що продемонструвала конференція в Шуші.
На початку липня 2026 року в Шуші, символічному серці звільненого Карабаху, відбулася міжнародна конференція «Культурне та етнічне різноманіття: уроки історії, сучасні виклики».
Захід, організований Центром культурного та етнічного різноманіття, зібрав представників різних народів — від черкесів і татар до башкирів та активістів із Якутії.
Учасники прямо звернулися до росії з вимогами визнати геноцид черкесів, припинити примусову мобілізацію представників малих народів на війну проти України та зупинити політику, що веде до асиміляції й демографічного витіснення.
Цю подію не можна розглядати як пересічну культурну ініціативу. Експерти з питань Кавказу, зокрема Різван Гусейнов, наголошують на її глибокому геополітичному підтексті.
Шушу обрали невипадково: це місце символізує тріумф азербайджанської державності та відновлення історичної справедливості. Конференція стала демонстрацією того, що Баку готовий відігравати роль регіонального лідера, здатного консолідувати навколо себе сили, які традиційно входили до орбіти російського впливу.
Історична пам’ять як зброя
Гусейнов зазначає, що Північний Кавказ упродовж століть тяжів до Південного. У 1918 році, після проголошення Азербайджанської Демократичної Республіки, Горська республіка народів Кавказу навіть розглядала можливість приєднання.
Спільний культурний код, тюркська мова як засіб міжнаціонального спілкування в регіоні — ці зв’язки збереглися попри радянський період. Сьогодні представники північнокавказьких народів активно налагоджують контакти з Азербайджаном.
Для росії це вкрай болюча тема. Царська політика, російсько-кавказька війна, царські та радянські депортації, а також нинішня практика відправлення місцевих жителів на забій в Україну сприймаються в Баку як продовження колоніальної логіки.
Азербайджан, який пережив власний досвід російських провокацій у 1990-х і 2000-х роках, тепер переходить від оборони до активного формування порядку денного.
Азербайджан як самостійний гравець?
Одним із ключових висновків експертів є зростання самостійності Баку. Туреччина, традиційний союзник, уникає гострих кутів у відносинах із Москвою. Азербайджан, своєю чергою, випробовує можливості для автономних дій.
Ільхам Алієв балансує між центрами сили, використовуючи вікно можливостей, яке відкрилося через залученість росії у війну проти України.
Відносини Баку й Москви давно перейшли від прагматичного партнерства до напруженості. Інцидент зі збитим азербайджанським літаком, розбіжності щодо України, Близького Сходу та логістичних коридорів — усе це накопичувалося.
Конференція в Шуші стала публічним маркером. На думку азербайджанських аналітиків, Баку сигналізує, що Азербайджан більше не готовий миритися з беззаперечною російською гегемонією на Кавказі. Вони вважають, що Москва втрачає статус регіонального лідера в Євразії, а Баку активно заповнює вакуум.
Ширший контекст: Туреччина, Британія, транскаспійські маршрути
Конференція в Шуші вписується в ширшу стратегію. Експерти пов’язують її з інтересом Британії до тюркського світу як альтернативного центру Євразії, де Азербайджан міг би стати логістичним хабом.
Організація тюркських держав, проєкти Середнього коридору — Транскаспійського маршруту — усе це послаблює російський контроль над транспортними артеріями.
Після саміту НАТО в Анкарі — або в контексті очікувань від нього — та на тлі можливої трансформації влади в росії виникають нові конфігурації. Азербайджан, судячи з усього, намагається діяти на випередження, готуючись до проактивних кроків.
Транскаспійські маршрути, інтеграція із Заходом і Туреччиною, диверсифікація зв’язків — це довгострокова ставка на постросійський порядок у регіоні.
Ризики та перспективи
Наближення Азербайджану до «небезпечної межі» несе ризики ескалації. Москва може відповісти гібридними заходами — від інформаційних кампаній до спроб силової дестабілізації.
Однак ослаблена російська економіка — особливо її північно-західні регіони, які втрачають європейський ринок, — і військова перевантаженість обмежують можливості Кремля.
Для Кавказу загалом це шанс на перезавантаження. Вірменія, яка переживає болісний розворот від росії, та Грузія, що балансує між різними інтересами, — усі шукають нові точки опори.
Азербайджан, своєю чергою, просуває модель автономного постколоніального розвитку: опора на власні сили, прагматичний альянс із Туреччиною та диверсифікація партнерств.
Конференцію в Шуші можна вважати симптомом глибинних зрушень. Росія втрачає Кавказ не через зовнішній тиск, а через внутрішню політику, яка відштовхує народи регіону.
Експерти прогнозують, що найближчі місяці стануть вирішальними: або Москва знайде спосіб пристосуватися до нових реалій, або напруженість перейде в гострішу фазу.
Азербайджан, який після Карабаху зміцнив свій суверенітет за підтримки Туреччини, артикулює ідею майбутнього Кавказу без імперського панування. Однак не всі публічні кроки Баку відображають внутрішню «політичну кухню».
Залишається чимало запитань, головне з яких стосується зв’язків влади Азербайджану із сіоністським утворенням «Ізраїль» — агресивним ворогом мусульман та ісламу.
Ці зв’язки, глибоке проникнення сіоністського капіталу та зрощення інтересів єврейських фінансових кіл з активами правлячої азербайджанської еліти створюють ту «ахіллесову п’яту», яка може підірвати стратегію Баку та стати серйозним чинником дестабілізації.
