Боєць АТО з Полтави на лікуванні у Литві: «Особливе ставлення до нас є»
З 9 січня 2015 року двоє полтавців, які брали участь в АТО, перебувають на лікуванні у Литовській Республіці. Один з них – Віктор Трофименко – приймав участь у боях на підступах до Донецького аеропорту. Ми поспілкувалися з ним, щоб довідатися: як приймає інша країна наших героїчних земляків?
– Вікторе, розкажіть, будь ласка, про першу зустріч з Литвою. Ви прилетіли увечері 9 січня…
– Зустрів нас в аеропорту такий собі невеличкий натовп: журналісти, військові. Під’їхали «швидкі». Один з наших бійців був не ходячий, його і заносили в літак в Київ, і виносили. Щоправда, ми поставилися до цього трохи скептично, бо у нас би його тягнули двоє, а тут – шестеро литовців, акуратно, обережно.
Незвично було від «стерильної чистоти» в аеропорту. У нас теж в Україні в аеропортах чисто, але там аж занадто. «Швидкі», які нас забирали, були блискучі, новенькі. Мені здалося, що це «показуха», проте виявилося, що в лікарні вони реально такі чисті і нові. Наші «швидкі», вибачте на слові, «нервово курять збоку».
Зустрілися також з головним військовим лікарем Міністерства охорони краю Литовської Республіки Гінтаутасом Беркевічюсом.
– Вас відразу ж повезли в лікарню?
– Так, відвезли до лікарні і швидко оформили. Ми з хлопцями сміялися, що «ще нічого, коли Тебе просять заповнити документи англійською чи російською, але коли там написано литовською, то стає цікаво, що Тебе просять заповнити». З литовської до приїзду я знав лише привітання.
Ми лежимо у лікарні Вільнюського університету. Тут же є і аудиторії для навчання, і місця для науково-дослідницької роботи. Ставляться до нас добре, все серйозно, лікування наше оплачує Литва.
Дотепно було, коли друзі почали писати смс: «Привіт, як доїхав?» і в них почало знімати по 4 грн за смс. Хоча я і попереджав, що їду за кордон, а не в іншу область. Часом ми сміємося, коли нам повідомлення на телефон приходять.
– Як відносяться лікарі? Чи відчувається, що Ви все таки не звичайні литовці, які лежать у цій лікарні поруч?
– Лікарі відносяться добросовісно, педантично виконують свої обов’язки. Співчувають, що у нас іде війна, хочуть, щоб це вже швидше закінчилося і у нас настав мир і спокій. Певний чином, особливе ставлення є. Згадався епізод: заводить мене медсестра до лікаря. А у Литві старше покоління спілкується російською, але вже ламаною. А молодше – взагалі слабко. Я з порогу кажу: «Добрый день». І лікар на мене глянув так, що аж в грудях похололо. Треба було бачити ці очі. Каже: «Русский?». «Ні, – кажу, – українець». І реакція змінилася на краще.
– Скільки ще Вам перебувати у Литві? Ви будете разом їхати назад в Україну чи окремо?
– Як пожартував Волдіс Ажубаліс [засновник Фонду «Унія1219», через який хлопці поїхали на лікування – Р.П.]: «Автобуси з Вільнюсу на Київ їдуть о 10 вечора». Ми троє [ще один полтавець і боєць із м. Ромни – Р.П.] скоріше за все будемо їхатимемо разом, напевно, військовим літаком після лікування. Четверо хлопців з Дніпропетровська поїдуть, мабуть, трохи раніше.
Розмову провів Роман Повзик
