Чергові «успіхи» нової реформованої поліції

Я вирішив публічно провести експеримент, у якому запрошую взяти участь директора Департаменту комунікації МВС України Артема Шевченка. Експеримент ставиться з метою проінформувати громадськість про успіхи нової реформованої поліції, на атестування та перейменування якої було витрачено, як тепер з’ясувалось, 130 млн. доларів лише коштів американських платників податків (це – понад 3,5 млрд. грн.).

Такий допис днями з’явився на сторінці журналіста Володимира Бойка у Facebook.

https://www.facebook.com/volodymyr.boiko1965

З метою переконатись у здобутках «єдиної успішної реформи в Україні» (саме так міністр внутрішніх справ називає звільнення з роботи досвідчених міліціонерів і призначення на їх місце колишніх продавців піци, що пройшли двомісячні навчальні курси із псування автомобілів) я 3 вересня 2018 року телефоном 102 повідомив черговому поліції, що з мого автомобіля, припаркованого біля будинку, невідомі особи вночі зняли номери державної реєстрації, залишивши під «двірником» записку із зазначенням номеру телефону, на який я маю звернутись, щоби отримати (звісно, не безкоштовно) свої номери назад.

Експеримент полягає в тому, що я щодня інформуватиму любих друзів і шановних читачів про те, як реформовані поліцейські розслідують цей конкретний випадок і з якою швидкістю притягнуть до відповідальності зловмисників, що тривалий час тероризують цілий жилий масив у Шевченківському районі Києва. Отже, писати доведеться довго – принаймні, коли я звертався до поліції минулого разу, 1 вересня 2017 року, у зв’язку з тим, що цей самий автомобіль обікрали, розбивши скло в дверях, то за рік, що сплинув, мені навіть не вдалось узнати номер кримінального провадження, яке було зареєстроване лише на четвертий день і то завдяки тільки тому, що народний депутат Ігор Луценко на моє прохання особисто поїхав у Шевченківське райуправління поліції (бо за день після крадіжки я виїхав у невідкладних справах за кордон і не мав можливості оббивати поліцейські пороги). Коли ж я по поверненні в Україну намагався бодай довідатись номер провадження, то отримав від реформованого поліцейського вичерпну відповідь: «Навіщо Вам той номер потрібен? Ви що, сподіваєтесь, що кримінальну справу буде хтось розслідувати?».

Так ось, маю сказати, що за рік відбулись рішучі зміни. Якщо минулого разу приїзду поліцейських мені довелось чекати 4 години, то цього разу вони прибули хвилин за 10. Тобто, спочатку, після мого дзвінка на номер 102, мені зателефонували з патрульної поліції і сказали, що вони їхати не збираються і в разі, якщо мені так хочеться подати заяву про злочин, я маю сам поїхати в територіальний відділок поліції на вулиці Теліги, 43-а і звернутись до чергового. У відповідь я популярно пояснив поліцейським, у якому місці бачив їхнього укурка Зозулю, що командує патрульними столиці, а також розповів, за скільки кілограмів сала головному патрульному України Фацевичу його батьки купили диплом Одеського інституту сухопутних військ (за законом цю посаду може обіймати виключно людина з вищою юридичною освітою, але іншого диплома батькам Фацевича знайти не вдалось).

Вражені ступенем моєї обізнаності патрульні негайно прибули, сфотографували мій автомобіль і відвезли мене в те саме територіальне відділення поліції, куди спочатку пропонували добиратись самотужки. Не стану приховувати – по дорозі вони довідались від мене багато цікавого про своє начальство, а також узнали, скільки грошей було вкрадено на кожному комплекті поліцейської форми.

У відділенні поліції мене прийняли напрочуд люб’язно, хоча й з деякою втомою – я був уже шостим за цей день, з машини якого зняли номери. Враховуючи, що зловмисниками були одні й ті ж люди, які залишали потерпілим папірця з одним і тим же ж номером телефону, розкрити злочин за часів злочинної влади міг би впродовж дня звичайний дільничний міліціонер. Але «єдина успішна реформа в Україні» проводилась не для того, щоби розкривати злочини.

Після того, як оперуповноважений виконав формальності, заповнивши формуляри заяви та протокола допиту потерпілого й вручивши абсолютно непотрібну мені пам’ятку про мої процесуальні права та обов’язки, він поцікавився, де записка з номером телефону, залишена крадіями під «двірником» мого автомобіля.

- Там, де й була, на лобовому склі, - відповідаю я.

- А, що, патрульні її не забрали?

- Ні, не забрали.

- А чого ж Ви їм не підказали?

- Помилуйте, як я можу підказувати людям, яких вчили цілих два місяці? Та хто я такий?

Оперуповноважений хмикнув і ми поїхали назад – забирати записку. Щоправда, перед цим я поцікавився, чи не хоче він її долучити до матеріалів кримінального провадження в процесуальний спосіб – наприклад, шляхом складання протоколу огляду місця події? Ба більш того, з метою ліквідації юридичної безграмотності в поліцейських лавах я йому по дорозі розповів, як наприкінці 2002 року був арештований прокурор Таращанського району Сергій Обозов – саме тому, що підлеглий йому слідчий прокуратури не склав протокол огляду місця знахідки обезголовленого тіла, натомість дав вказівку оперуповноваженим міліції зібрати все, що вони знайдуть на місці, у мішок та занести в чергову частину. Протокол огляду тіла, до речі, також ніхто не склав, тому ті тлінні рештки, які були згодом поховані як Георгій Гонгадзе, з процесуальної точки зору з’явились невідомо звідкіля й відношення до кримінальної справи не мали.

Втім, моя розповідь реформованого поліцейського не переконала, папірця з-під «двірника» моєї машини він витягнув, не обтяжуючи себе формальностями, і ввічливо попрощався (зазначу, такої ввічливості раніше, дійсно, не було – ось що значать 130 млн. доларів американської допомоги). Щоправда, мій сусіда, побачивши у вікно представника влади, намагався йому поскаржитись на мешканців квартири №75, які торгують наркотиками, через що прибудинкова територія давно перетворена на засмічений шприцами наркопритон, а клієнти регулярно обкрадають автомобілі та знімають з них номери держзнаків, однак оновлений поліцейський інтересу до цієї інформації не проявив і хутко зник. Мабуть, побіг ловити злочинців.

Уже наступного дня Володимир Бойко продовжив розповідь.

Продовжую експеримент, у ході якого читацька громадськість зможе на моєму прикладі наочно переконатись у невпинному поступі «єдиної успішної реформи в Україні», проведеної двома заїжджими аферистками під орудою міністра внутрішніх справ Авакова.

5 вересня 2018 року ця історія мала цілком логічне продовження: о 16 годині в двері моєї квартири стали грюкати поліцейські. Ні, не з метою повернути вкрадене, як міг би подумати легковірний читач. Виявляється, якийсь пильний товариш повідомив у поліцію про підозрілий автомобіль без номерів, що стоїть під моїми вікнами. І реформовані поліцейські прибули, аби влаштувати обшук, зажадавши, щоби я відкрив своє авто й показав, що всередині.

Я навіть не насмілююсь переповісти, куди були мною послані стражі порядку.

Користуючись нагодою, передаю привіт директору Департаменту комунікації МВС України Артему Шевченку й висловлюю жаль з приводу того, що Артем відмовився брати участь у цьому експерименті та разом зі мною коментувати «єдину успішну реформу в Україні».

Розповідь про те, як він їх ловить, я продовжу . Тож, до зустрічі.