Чому не в окопі: наратив ідіота, що виправдовує власну нікчемність
Коли московит зайде у вашу оселю, зґвалтує доньок і матерів, забере у Сахалінський концтабір, наступить єднання нації. Тоді буде пізно.
Поляризація українського суспільства (причому не лише в Україні) — головна мета російської пропаганди у глобальному вимірі. У кожному суспільстві ці паскуди знаходять наративи, які рос пропаганда розхитує до рівня божевілля.
Пригадайте, як 2014 року нашим громадянам було дуже просто. Щоби зрозуміти хто свій, а хто чужий, треба було подивитись на мапу людини: «Східняк? То ти винуватий, бо через тебе війна, це ти пустив путіна до дому, говорив російською, цим й закликав до війни».
Географії було достатньо; так і єднались, по принципу «хто звідки». Але на третьому році великої війни стало складніше, географічний принцип працює тільки в умах маргіналів, бо путін і його армія всюди.
Виходить, що раз ракета прилетіла у Львів, то й тамтешня сім'я мріяла про «про звільнення» і боєголовку у кухні. Настав час соціального розділення, дуже зручний, коли ховаєш своє гузно:
- я бідняк, — то не моя війна;
- я фермер, — то не моя війна;
- я айтівець, — то не моя війна;
- у мене мама без ноги й діти малі, — то не моя війна.
Кого і коли турбували ці причинно-наслідкові зв'язки? І, як раніше можна було купити індульгенцію, раз на рік звільнитися від всього свого сорому, хоча б в очах свого священника, — то нині пару раз на рік можна вдягнути вишиванку, заспівати «Фортецю Бахмут» і написати «Дякую ЗСУ за те що маю цей день».
А далі, сидячі під лампою червоно-намисного патріотизму можна казати куму, як би ти зарізав ТЦКашника, пишатися своєю огидною бабою, що б'є каменюкою в лобовуху військовій машині, яка заїхала в село і переповідати історії із TikTok, як хлопці-молодці зупинили черговий рейд. Натомість син депутата Пиздоватенко поїхав «на нуль».
Ще однією точкою єднання й екстазу стала зневага до української піхоти. У часи, коли могутня піхота Сил оборони з останніх сил тримає московитську орду, звичайне рагульство, порпаючись у зубах після жирного обіду питає: «А чому корупціонер не в піхоті? Чому це він не штурмує окопи».
Наче й у суспільстві корупціонеру нема місця, а тому єдине покарання, — це відправити у піхоту, де корупціонер неодмінно загине за свої гріхи. Наче піхота — місце у пеклі, десь між пеклом і найгіршим пеклом, якому сам Данте Аліґ'єрі заздрить, бо не здогадався включити це місце у свої кола.
Як у голові типового тилового дурня фронтова піхота це якийсь набір винуватих перед суспільством солдатів, які вмирають у прямому етері. Наче цей тиловий щур і не думає, чи хоче він, щоб його від п'яного бурята захищав учорашній наглий суддя, бо так легко відправляти всіх до піхоти й не думати, що піхота — наш справжній bodyguard.
«Чому не в окопі?», «Чому не під Попасною?», «Чому не у Кринках?», — усе це наративи ідіота, який шукає виправдання своїй нікчемності, бо робить справи, а війну хай син депутата воює. То ж роз'єднувати соціально-економічним фактором і виправдовувати свою меншовартість стало звичайною справою.
А от об'єднувати без біди дуже складно, але й це нічого, бо концтабір всіх об'єднає. Дякувати ЗСУ і не бути ЗСУ, бити ТЦК і не йти в ТЦК, проживати життя і не виборювати це життя, посилати в окоп і жодного разу не рити цей окоп — це дорога до концтабору.
І от коли росія прийде до дому, харкне на рушники й образи на стіні, зґвалтує доньок та матерів, і забере зі шматком мила й двома парами шкарпеток у Сахалінський концтабір, настане єднання, бо в концтаборі перед траншеєю із трупами вже всі рівні: і сини депутатів, і патріоти одного дня. Але крики з концтабору ніхто не почує.
