Чому українські класики відмовлялися від номінації на "Нобеля"?
Мистецька премія, отримана від радянського режиму, робила практично неможливим міжнародне визнання українських митців. Наприклад, Микола Бажан сам відмовився від висунення на Нобелівську відзнаку. Чому визнання могло прийти лише з Москви?
Авторитарна влада завжди опікується тими, хто її уславлює й підносить. Зрештою, чи не кожен тиран мріє про безсмертя у пам'яті підданців та епітафії, написані найкращими поетами.
Радянський вождь винятком не був: винищивши сотні талановитих митців, він змусив уцілілих славословити його великі діяння. Впродовж майже чверті століття невпинно творилася поетична сталініана. Виходили розкішні томи в дорогих пурпурних палітурках із золотим тисненням - такий собі соцреалістичний кітч у країні, яка потерпала від нестачі багатьох життєво необхідних речей.
Зрозуміло, щедрість влади диктувалася не любов'ю до прекрасного, вона переймалася вихованням слухняних громадян. Нині все це може зацікавити хіба соціальних психологів.
Успішним одописцям непогано велося. Дуже високі гонорари, розкішні, як на тодішні стандарти, квартири, автомобілі з персональними водіями, дачні котеджі, доступ до спецлікарень та спецмагазинів - "розподільників" (дивовижний винахід суспільства повсюдного дефіциту, коли в країні переможного матеріалізму власне зникала матерія).
Помітніших письменників ще й намагалися призначати очільниками високих інституцій. Вони ніби поліпшували імідж не надто популярної влади. А до того ж більше долучалися до вироблення ідеології, яку самі ж і мусили пропагувати.
Так, Павло Тичина обіймав посади міністра освіти та Голови Верховної Ради УРСР, Олександр Корнійчук - наркома закордонних справ, а Микола Бажан - заступника голови Ради народних комісарів.
Мінімальні можливості хоч щось зробити для розвитку української культури вони використовували більш ніж сповна. Якби не той повсякчасний тихий спротив - втрати були би ще страшнішими.
Але й плата за всі ці блага була непомірно високою - неможливість творчої самореалізації. А закопати в землю Богом даний талант вважалося великим гріхом іще біблійними авторами.
У сталінській державі й мистецькі премії називалися, зрозуміло, сталінськими. Причому кремлівський вождь сам читав книжки, висунені на відзнаку його імені. Часто все залежало від звичайної примхи.
Найщедріше нагороджували найбільш догідливих блюдолизів. Серед українських майстрів придворного пера абсолютним чемпіоном став Олександр Корнійчук. Він мав 5 (!) сталінських премій. Ще три здобула його дружина Ванда Василевська (разом це все тягнуло десь на мільйон рублів). Успіхи зоряного подружжя підсумувала злостива епіграма: "Корнійчук і Ванда - не сім'я, а банда".
Іноді вождя вдавалося трохи обманути (чи приспати його читацьку пильність) та хоча б почасти нагадати про суто естетичні стандарти.
Серед небагатьох справді першорядних творів, відзначених у ті часи премією, була 1943 року поема Максима Рильського "Мандрівка в молодість". Іронічність ситуації в тому, що в цій блискучій мемуарній замальовці вдячно згадано родинний маєток, батька і його найближчого друга Володимира Антоновича. Знаменитий історик старогромадівець Антонович натоді вважався зловісним ворогом - українським націоналістом. І прихильна оцінка його була виявом неабиякої гідності й мужності.
Рильського почали шпетити й картати, він мусив виправдовуватися й переробляти текст. Але присудженню премії усе це чомусь не завадило.
А от Юрія Яновського сталінська премія буквально врятувала. Опального романіста зовсім перестали друкувати, тож Юрій Іванович потроху носив букіністам найкоштовніші раритети зі своєї книгозбірні. І тоді його добрий приятель Всеволод Вишневський зважився "підсунути" вождеві оповідання про хлопчика, що йде воювати з іменем Сталіна на устах.
Йосипу Віссаріоновичу підлабузництво зігріло серце. Тож дізнавшись, що автор живе з продажу решток бібліотеки, перейнявся співчуттям і запропонував допомогти. Яновському присудили сталінську премію, а критики, які дружно поливали його брудом, наступного ж ранку солов'ями заспівали хвалебні оди.
Аж дві сталінські премії за один-єдиний роман "Прапороносці" дісталися Олесеві Гончару. Спершу за одну частину, а далі за весь текст разом. Тут спрацювала неймовірно вдала кон'юнктура. Молодий прозаїк зробив одну з перших умілих спроб "перевоювати" війну, показати її святковий, парадний бік, висловити сентмиментально-ліричне замилування героїкою. Очевидно, що з реальністю це мало небагато спільного.
Радянська премія унеможливлювала, зрозуміло, міжнародне визнання. Сталінський лауреат Микола Бажан самохіть зрікся висунення на Нобелівську відзнаку.
Коли професор Гарвардського університету Омелян Пріцак надіслав Миколі Платоновичу листа з пропозицією, той відповів чемною відмовою. Мотивував тим, що його доробок надто скромний.
І Бажан, і Пріцак добре розуміли: йшлося насамперед про популяризацію української літератури. Насправді Бажан таки знав собі ціну. Він справді був тоді найвизначнішим з українських поетів. Та й у Європі його трохи перекладали. А професор Пріцак обґрунтував своє подання дуже вміло й доказово, відзначивши і неперевершену формальну досконалість, і глибину філософських роздумів, і неймовірно багату інтертекстуальність, закоріненість у європейську класику.
Номінант звичайно ж керувався найперш страхом і дбав про безпеку життєдіяльності. Пам'ятав він і застережливий прецедент. Російський поет Борис Пастернак зважився передати рукопис свого роману за кордон, отримав Нобелівську премію - і тим спричинив неймовірно жорстоке невпинне цькування.
А ще ж початок 70-х і без того видався тяжким, починалися нові нагінки на дисидентів. Суворішала цензура. Микола Бажан за кілька років отримав найвищу в Союзі Ленінську премію. Визнання для українського поета могло прийти лише з Москви, а не зі Стокгольма.
Але це була вже, здається, остання Ленінська премія, присуджена українському письменнику. Впала імперія, слава й популярність уже більше не залежали від політичної лояльності й уміння писати оди для вождів.
У ліберальніші часи оцінювати мистецькі здобутки дозволили вже не лише зореувінчаній кремлівській столиці, тож 1961 з'явилася Шевченківська премія. Тепер принаймні не треба було перекладати вірші російською, аби їх відзначили.
Національну нагороду давали і геніям, і графоманам, які писали багатотомні романи про Леніна. Та все ж список шевченківських лауреатів таки цікавіший, ніж перелік сталінських. Ідеологія вже менше впливала на мистецькі оцінки й ієрархії.
Віра Агеєва
Літературознавець, літературний критик, професор Києво-Могилянської Академії
Відділ монітроингу
