Цього дня, у 1792 році, почалася колонізація українськими козаками Кубані

Багато хто з українців Кубані пам'ятають про своє коріння та мріють про розвал російської імперії і возз'єднання з Україною.

Вважається, що саме цього дня, 16 серпня 1792 року, почалося заселення (колонізація) українськими козаками Кубані.

Історики свідчать: вперше запорозькі козаки з’явилися на Кубані на початку 1740-х років, але імператриця Єлизавета І суворо заборонила їм там селитися, і вони змушені були полишити вибрані землі.

Згодом козаки робили ще декілька спроб оселитися там, але Петербург щораз відмовляв прохачам у колонізації. Незадовго перед зруйнуванням Катериною ІІ Січі та ліквідації Запорізького козацького війська (червень 1775 року), частина козаків почала селитися в нижній течії Дунаю, на території, яка належала турецькому султану. Так було утворено Задунайську Січ.

Задунайська Січ зростала й зміцнювалася, що, своєю чергою, унеможливлювало участь українських козаків у військових діях на боці росії.

Особливо очевидним це стало на початку Російсько-турецької війни 1787-1792 років.

Можна сказати, що це була певного роду піар-акція – мовляв, дивіться, як добре запорожцям під крилом «матушки-царицы» – Січ хоч і зруйнувала, але козацтво все одно відродила.

Детально про початок колонізації Кубані неодноразово згадував історик Дмитро Білий із Донецька, кубанець за походженням.

Він розповідав, що після закінчення війни колишнім запорожцям надали територію нинішнього Придністров’я, але невдовзі виявилося, що Придністров’я замале, та й гарантії, що у козаків не відберуть ті землі, теж не було. Тому й вирішили чорноморці знову добиватися у Катерини ІІ дозволу селитися на правому березі Кубані (на лівому жили черкеси – або адиги).

За однією з версій – у березні 1792 року козацькі старшини прибули до Петербурга і за великі хабарі добилися аудієнції в імператриці Катерини ІІ.

Очолював делегацію Антін Головатий – головний ініціатор переселення українців на Кубань.

Козакам вдалося переконати російську царицю і вона виписала грамоту, якою передавала Чорноморському козацтву «Тамань з околицями».

«Околиці» виявилися чималими – 28 квадратних верст. Перші переселенці – десант із козацької веслової флотилії – п’ять десятків суден із понад трьома тисячами людей прибув 16 серпня 1792 року.

Три інші колони рухалися з Придністров’я суходолом. Це була епічна картина – на Кубань переселялися 18 тисяч людей.

У дорозі народжувалися, хрестилися, помирали. Перший, головний, етап переселення закінчився 1794-го – за два роки.Однією з умов вступу до Чорноморського війська було одруження.

Хоча вже останні запорожці мали родини, кістяк ще залишався "холостяцький". Був створений проєкт інтеграції козацького війська до мілітарної структури Російської імперії. Щоб були одружені та володіли землями на договірних правах.

Заборонили козакам також обирати кошових отаманів – їх мали затверджувати в Санкт-Петербурзі.

Але, якби не було притоку наступних колон переселенців з України, ті з першої хвилі там би й вимерли. Бо що таке 18 тисяч? Бійців із них – зо п'ять тисяч.

Та й над самою Кубанню спорудили оборонну лінію з форпостами й вежами. Сам Катеринодар – нинішній Краснодар – був заснований як Нова Січ. І будували його по типу Запорозької Січі – із куренями, провели ралом борозну, звели церкву.

Але вже не можна було будувати за принципом єдиного центру фортеці. І назву Нова Січ російська адміністрація не дозволила, термін "запорожець" був офіційно заборонений. Курені розкидали територією Кубані.

Їхні назви, за найменуваннями колишніх запорозьких, – це зараз назви станиць: Канівська, Уманська, Полтавська, Ведмедівська, Новодерев'янківська тощо.

Після 1794 року було ще кілька великих хвиль української колонізації Північного Кавказу: як стихійне переселення окремих родин і відчайдухів, що тікали від кріпацтва, так і організовані владою у 1809 – 1811 роках, 1821 – 1822 роках, 1848­го, коли з України переселилися 100 тисяч осіб.

Отже, переселялися в Чорноморію – так спочатку українські поселенці називали Кубань – особи з козаць­кого стану, хоча чимало і звичайних селян прибувало. Але з другої половини 1860-х уряд заборонив переводити селян, що діставалися на Кубань, у козаки.

Хвилі колонізації й далі йшли, але новоприбулі не входили до козацьких станичних громад, а ­ставали вже "іногородніми", "городовиками".

За різними ­даними, не менш як 200 тисяч українців ­опинилися на Кубані впродовж ХІХ – початку ХХ століття. 

Тому їх вирішили розбавити «великоруським елементом». У 1860 році, під час створення Кубанського козацького війська, яке раніше мало назву Чорноморського, українських козаків об’єднали з лінійними. Останні були нащадками донських і гребенських козаків, серед яких українців було відсотків 15. Таким чином, царат намагався інтегрувати українське козацтво до мілітарної структури Російської імперії.

Згодом вже в часи совєтського союзу мільйони українців Кубані змусили змінити прізвища – з українських на російські. Ще сотні тисяч нащадків козаків виморили голодом, забороняли і по цей час забороняють українську мову. 

“Казати, що вони "русскіє" – не можуть, бо "москалів" там досі недолюблюють. Ця регіональна ідентичність є”. 

“Ми ніби й росіяни, але водночас і відрізняємось суттєво, маємо іншу історію, ­культуру, мову, традиції. Ототожнювати себе з людиною в косоворотці і з балалайкою кубанці не хочуть”, – переконує Дмитро Білий.

Історик виростав у станиці й із 18–19 років уже свідомо казав: я – кубанський козак. Не росіянин, не українець, а кубанець. Лише потім, почавши ­вивчати історію, усвідомив, що це спільний етнос з українцями.

А ще, додамо, за інформацією відомою нам від українських заробітчан, які працювали на Кубані вже після початку україно-російської війни, багато хто з нащадків козаків мріє про розвал російської імперії та возз'єднання Кубані з Україною.