Демографічна катастрофа в Україні глибша за політичні ігри популістів
Діти — виснажлива і важка відповідальність обох батьків. Байдужість держави, низький дохід, втрата здоров'я відбивають бажання народжувати.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Бачу, багато кого неприємно заскочили цифри у демографічній стратегії й одразу соціальними мережами понеслися дописи про те, як збільшити народжуваність. Мені є що сказати в цій дискусії, панове, і не з теорії, а із власної практики.
По-перше, ми маємо визнати, що у нашому суспільстві є стигма багатодітності. Багатодітна родина у більшості (й у держави першочергово) асоціюється із бідністю, занедбаністю і виживанням на соціальну допомогу.
Безліч разів я опинялася у ситуаціях, коли рву шаблон, але поки шаблон існує ця модель залишається непривабливою, ніхто не хоче опинитися в статусі злиденних і нужденних. У цієї стигми є глибинна причина, на мою думку пов'язана із нашою історією минулого століття:
- Що було із великими родинами у голодомори та війни?
- Скільки представників великих родин вижили?
Суспільство в Україні нині заточене на виживання добре засвоїло, що велика родина — ризик для всіх її членів. Це речі, можливо, не проговорені; як і інші наші травми вони потребують вивчення.
Тож, якщо рухатися жіночою лінією назад у часі, то я перша в цій лінії за 100 років, хто має більш як двоє дітей. Моя прабабуся, бабуся і мама мали менше, але на відміну від прапрабабусі я здобула освіту.
Це водночас дало мені як більше можливостей, так і більше відповідальності, бо виконую не одну роль, а одразу дві. Три покоління жінок до мене стояли у шпагаті між дітьми й роботою, і з кожним поколінням цей шпагат тільки посилювався.
Особисто я теж маю стояти у ньому, але багато років тому ухвалила для себе рішення, що не обиратиму між дітьми та професійним розвитком, оскільки хочу і те, і те... Для того, щоби не обирати, а в ідеалі ще й уникнути пози шпагату, потрібні умови.
Якщо суспільство і держава хоче, щоб умовна середньостатистична жінка народила більше однієї дитини, створення цих умов має бути наріжним каменем державної політики. Не створення перепон для розвитку, а цілковите і всебічне сприяння.
Це величезний перелік всього, від соціальної інфраструктури до законодавчої захищеності соло мам, наприклад. Від совєцьких часів нам лишилася у спадок ще одна хиба: ми у цілому суспільство не надто дружнє до дітей і не дітоорієнтоване.
Мені пощастило трансформувати власний досвід у впевненість у тому, що діти не є ані тягарем, ні проблемою, але навіть не всі люди, які мають власних дітей вважають так само. Якщо не будемо працювати з цією ментальною вавкою, то цифри демографічної стратегії ще може й виявляться надто оптимістичними.
І наостанок:діти — це відповідальність; іноді ця відповідальність буває важкою і виснажливою, а іноді легкою і приємною. Важливо не ламати списи у суперечках, а стати здоровим у всіх визначеннях суспільством.
Тим національно свідомим суспільством, де люди виростають з усвідомленням, що таке відповідальність, а також із високим рівнем опірності. Може це й звучить просто та наївно, але насправді це завдання із зірочкою.
