«Добровільне входження» народів до Московії – пропагандистський міф
Усі впокорені народи від Балтійського та Чорного моря і до Тихого океану династія Романових прагнула поставити на службу своїх інтересів.
Скажімо, українську аристократію Гетьманщини в особі козацької старшини та шляхти підкупали привілеями та маєтностями. Натомість селянство – московити закріпачували найогиднішими способами.
Цілком аналогічно загарбники вчиняли із так званими "інородцями" Волго-Уральського регіону, Кавказу та Сибіру. Різні племінні спільноти мусили "присягати на вірність" московитським царям, інакше на них чекало винищення (про що у XIX столітті дізнаються тисячі черкесів):
- ногайці у 1557 і 1564 роках;
- кумики у 1567, 1610, 1614, 1616, 1627, 1718, 1720 і 1793 роках;
- аварці у 1614, 1629, 1727, 1753, 1802 і 1828 роках;
- осетини у 1774 і 1809 роках;
- каракайтаґи у 1633, 1635 і 1799 роках;
- табасарани у 1806 році;
- нохчі (ічкерійці) у 1647, 1657, 1658, 1768, 1770, 1781, 1783 і 1807 роках;
- інґуші у 1756, 1757, 1760, 1762, 1770, 1771, 1783, 1810 і 1811 роках.
Оцінюючи вищенаведені дати, слід розуміти, що присягали насамперед окремі спільноти (громади, клани тощо), але не народи повністю (у сучасному розумінні). За своєю суттю це було приведення до шерті (присяги) з обов'язковою видачею аманатів (заручників, яких могли вбити у разі порушення умов договору).
Фактично, все вищенаведене було визнанням цими спільнотами ситуаційного васалітету, але не їхньої інтеграції у лоно імперії, що постала на великому євразійському обширі. По загарбанню Українських, Волзько-Уральських, Кавказьких і Сибірських земель їхня реальна інтеграція починалася лише від 1770-х років.
Тобто тоді, коли Єкатєріна II наказала звести мережу оборонних ліній від Дніпра до Єнісею. Таке будівництво мережі фортець-острогів, розпочатих ще за Івана IV Лютого, без забезпечення контролю всієї території, – мало закріпити довгострокову присутність московитів на новіих землях, з подальшим поглинанням місцевих еліт.
Уже після відбувалася активна і більш масова внутрішня колонізація оточених "засічними лініями" теренів. Із цього моменту вони ставали невіддільною частиною економіки та адміністративно-державної системи імперії, званої нині як тюрма народів.
Остаточне придушення національно-визвольних повстань "інородців" (включно з українцями)у проміжку між 1790-ми та 1860-ми роками призводить до перетворення колонізованого населення на de facto безправну масу. Тільки заможні їхні представники, маючи підкріплені царським двором родоводи, de jure могли розраховувати на дотримання своїх прав і свобод.
Після запровадження кордону у вигляді "засічної лінії"всередині її периметра (на загарбаних Московією нових землях) організується вже нова адміністративна одиниця імперії Романових. Ця тактика закріплення земель реалізовувалася особливо дикунські на Кавказі та у Сибіру, де були складні природно-географічні умови для колонізації.
Скажімо, Тобольськ, Обдорськ (нині Салехард – прим. ред.), Сургут, Єнісейськ і Туруханськ постали на місцях колишніх поселень тамтешніх народів. Довкола цих міст невдовзі з'являлися фортифікаційні об'єкти, що поєднували природні рубежі (гори та ріки) зі штучними адміністративними.
Власне, такою була логіка закріплення московитів на "нових земель" і тому, при розгляді питання про реальні кордони, логічно застосування підходу до розмежування власних (внутрішніх) земель Московії та територій, що колонізувалися. Тому нині деколонізаторам і дезінтеграторам РФ варто виходити саме з вищевикладеного: окупанти мають відійти звідусіль до своєї першої "засічної лінії" неподалік Рязані, туди, де колиска, де московське державне ядро.
Насамкінець медіаагенція "Останній Бастіон" закликає читачів пам'ятати, що самозване недоімперське державне утворення "Росія" в усі часи було провінцією і периферією процесів цивілізаційного розвитку і змін.
