Досліджує зону між живим і неживим
Що таке танець буто, який виник після Другої світової війни.
Японський авангардний танець буто має велику варіативність — це радше не протест проти традиційних форм, а сукупність протилежностей, що уживаються в одному напрямі.
Чи можна описати буто як певну філософію? Буто-критик Накамура Фуміякі говорив про засновника напряму Тацумі Хіджікату: «Іноземець запитує у Хіджікати, яка філософія стоїть за танцем буто? А той йому відповідає: «У буто немає філософії. Але філософія може виникнути з буто».
Буто можна собі уявити і у форматі театральної вистави, і у форматі перформансу чи гепенінгу, але в цьому танці основоположним є певний стан. Передусім виконавець буто працює не над технікою, а радше над позбавленням від технік.
У перекладі з японської «буто» або «буйо» — це «танець». Засновник напряму Тацумі Хіджіката в ранній практиці називав цей танець «анкоку буйо». «Анкоку» можна описати як те, що не вкладається у слова, чого не видно; щось несвідоме, зруйноване, зникле чи навіть безформне.
Практикуючи буто, перформери перебувають у стані, коли їхнє тіло не ніби «прагне до неба», як у класичному балеті, а радше «спускається сходами вниз». Наприклад, якщо в балеті стрибки — догори, то в буто — рух до землі. Хореографія ніби протидіє гравітації (тобто використовує її як силу: рух може здаватися сповільненим, «тяжким»; танцівник ніби «вростає» у підлогу, «осідає»).
Щоби увійти у стан, відповідний для буто, танцівники спочатку виконують набір базових вправ, які допомагають «фізично спустошитися». Цей пошук пов’язаний із японським підходом до спіритуальності. Танець постає з моменту, коли особистість перформера чи перформерки розчиняється, аби перетворитися на щось інше.
Перформери буто танцюють у «темряві» — і йдеться не про відсутність світла, а про тіньову сторону людини, в умовній зоні порожнечі між живим та неживим. Іноді буто називають «танцем темряви» чи «танцем смерті», але досі ведуться дискусії щодо мовної інтерпретації та визначення «анкоку буто».
Щодо музики — вона також може бути різною: авангардною, класичною, аритмічною, або ж танець буто може відбуватися без музичного супроводу.
У 1970–1980-х роках буто починають показувати за кордоном. Наприклад, у 1978 році до Парижа приїздить Йоко Ашікава, прима жіночої групи «Хакутобо» Тацумі Хіджікати, та демонструє один із перших закордонних перформансів буто в межах японського фестивалю Ма: Espace-Temps du Japon.
В одній із перших англомовних статей цей перформанс описали як традиційний японський танець про травму трагедії Хіросіми та Нагасакі. І ця вільна інтерпретація почала поширюватися і живе вже роками. Можливо, в когось із танцівників діаспори й був перформанс, присвячений саме атомній катастрофі. Але не слід прямо пов’язувати виникнення буто з трагедією Хіросіми та Нагасакі, хоча засновники мали досвід, пов’язаний із Другою світовою війною.
Сучасний буто можна назвати універсальним напрямом, проте варто зважати на історію його походження, культурний бекграунд і світогляд перших виконавців. У цьому танці є характер рухів, пов’язаний із побутом японців. Наприклад, японці традиційно сидять на підлозі, а не на стільцях, та користуються паличками хаші для їжі. Такі повсякденні звички й жести формують специфічну тілесну автентичність, що впливає і на характер рухів у танці. Щоби зрозуміти цей досвід, потрібно його прожити.
