ДВІ ВІЙНИ або ВКРАДЕНА ДЕРЖАВА

Насправді ми ведемо дві війни.

Одна традиційна – проти ворога, який на нас напав, окупував наші землі і декларує плани стерти Україну з політичної мапи світу.

Тут все більш-менш зрозуміло: доки ми не доведемо орді на полі бою, що чіпати нас собі дорожче, треба зчепити зуби й воювати. Як би важко не було і як би не хотілося миру.

Все, що ми можемо обговорювати з росією: прикордонний режим, повоєнну торгівлю, транспортні коридори тощо. Навіть повоєнні кордони.

І ця формула набагато важливіша за кордони і навіть (наразі примарний) вступ до НАТО чи (більш реалістичне) приєднання до ЄС. Ця війна за українську субʼєктність. Або ми її відстоїмо (причому не тільки щодо росії) або – попри всі жертви і героїзм – ми програли війну. Це дійсно той випадок, коли субʼєктність або смерть.

На жаль, українська держава не є республікою в тому оригінальному сенсі, в якому це слово звучить латиною: Res Publica – спільна справа.

Безумовно, українці (і етнічні, і політичні) є бенефіціарами української державності. Найбільше в плані окремої ідентичності. Попри те, що держава втручається в це тонке, делікатне і я навіть сказав би «інтимне» питання, прокрустове ложе, яке воліло зробити з українців (і не тільки) «совєцкіх людей» без роду і без памʼяти, давно на звалищі історії. Ми можемо дискутувати і дискутуємо, що означає бути українцем, наскільки інклюзивними мають бути українська культура та український історичний пантеон, але це наша дискусія. І тільки нам, українцям, шукати і давати відповіді на ці непрості запитання.

А от з бенефіціарами матеріальних благ, які дає українська державність, все набагато сумніше.

Через використання землі, надр, податків та «силовиків» (язик не повертається назвати їх правоохоронцями) держава перерозподіляє активи, які мали б належати багатьом, на користь невеликої кліки можновладців.

Причому їхні імена змінюються: позавчора це був Янукович і донецькі, до нього – Кучма з виводком олігархів, які фактично приватизували державу, потім – Порошенко з Медведчуком та зі своїми кононенками та свинарчуками, сьогодні Зеленський – з «пʼятьма-шістьма ефективними менеджерами».

Бо влада у такій приватизованій державі – найбільш маржинальний товар. Носії якої активно конвертують його у гроші та інші активи. Причому від очільників АМКУ, губернаторів та прокурорів до районних воєнкомів. І тут ми доволі подібні до росії, яку Карамзін колись описав одним словом – «Крадуть».

Але є суттєва відмінність між російською та українською державністю. Одна стає все більше спадковою (династія патрушевих та ідея «неодворянства», яку просував Патрушев-старший – яскравий тому приклад), друга – короткостроковою. Бо тут кожен електоральний цикл схожий на кадровий землетрус, а нові можновладці в гірших комуністичних традиціях вірять, що справжня історія має початись саме з них.

Наша війна така складна, бо нам потрібно звільнити не тільки окуповані території, а й реприватизувати державу, яка має стати «спільною справою», а не інструментом збагачення носіїв владних повноважень та наближених до них «бізнесменів».

Якщо ми не хочемо, щоб результатом цієї страшної війни стала реалізація принципу «Україну мають грабувати українці» плюс дозвіл посполитим на окрему українську ідентичність, ми маємо зрозуміти, чому американці називають свою війну за незалежність Revolutionary War. Бо war – це про війну за незалежність від англійців, а revolutionary – це про соціальні та політичні зміни, які впродовж півтора століття перетворили далекі заокеанські колонії, світову периферію на лідера вільного світу.

Бо будь-які перемоги на фронті, будь-яка технологічна революція в озброєннях, будь-яке геройство на передовій та волонтерство в тилу, будь-яка Курська офензива дають нам лише шанс на іншу Україну. На реприватизацію держави та створення справжньої Res Publica – спільної справи мільйонів українців. Держави, яка служитиме нам, а не касті міністрів, губернаторів, генералів, прокурорів та інших «ефективних менеджерів».

Вже тричі ми – вигравши було – програвали, змарнувавши шанс на радикальні перетворення, які давали нам наші повстання, які ми називаємо «революціями». Бо коли незалежність – мета, а не шанс на створення ефективної держави, тоді «ідентичність – наше все». Спитайте в алжирців. Сьогодні ніхто їх більше не назве французькою колонією. Але й успішною нацією також…