Фінська письменниця Софі Оксанен: мова є частиною захисту країни
Якби книги не мали значення, чому ж РФ так люто ненавидить українську культуру? Куди б не ступив її солдат, там знищується все українське.
Про це для фінляндського суспільства на шпальтах видання Ilta-Sanomat пояснює всесвітньо відома письменниця Сóфі Óксанен. З власного життєвого досвіду проживання в окупованій совєтами Естонії, вона знає точно — російська присутність завершується там, де загарбників зі Сходу зупиняються силою.
Пані Оксанен нагадує, що слабке знання російської мови естонцями було предметом критики Кремля. Так, єдина і панівна Комуністична партія це погано розуміла й обурливо дивувалася: «Що це за дружба в СССР, якщо якісь естонці як слід не завчили російську мову?».
У Москві десятиліттями насаджувався наратив — мова (а відтак і культура з історією, яку переписують на свій розсуд окупанти — прим. ред.) є знаряддям правильного, потрібного владі мислення. Тож, якби естонці як слід вивчили російську, вони б почали думати як росіяни, стали б росіянами.
«Росіянин був відправною точкою для такого штучного соціального конструкта, як Homo Sovieticus. Тому ніяка «дружба» між окупантами та окупованими ніколи не передбачає того, що завойовники починають говорити мовою поневолених народів. А лінгвістичні дослідження, що у часи Російської імперії, що у часи СССР природно були односторонніми на вимогу імперського центру.
Естонці повинні були вивчати російську у школі, росіяни не хотіли й могли не вчити естонську. Нарешті служба у Совєцькій армії змусила найбільш упертих естонських хлопців говорити російською, бо командування було переважно з росіян. Одначе, знання російської мови у підсовєцькій Естонії залишалося на рівні, який не задовольняв Москву», — наголошує фінська письменниця.
Збереження національної мови поневоленого Москвою народу було частиною пасивного опору та зброєю проти русифікації. Ось, чому відновлення незалежності Естонії у 1991 році було надзвичайно успішним і зовсім безкровним — національна ідентичність залишалася сильною, як і здатність розмовляти власною мовою.
Проте естонська мова не зазнавала таких суворих репресій, як в Україні українська, й сама Естонія не була для Москви настільки важливою, як багата на природні (а особливо людські — прим. ред.) ресурси Україна. Впродовж століть літературу, освіту та пресу українською мовою утискали різними способами, іноді повністю забороняючи, іноді суворо обмежуючи, і, наприклад, за совєцьких часів зарплата вчителів української мови була нижчою за колег, які викладали російську.
«Моя добра знайома — українська письменниця Оксана Забужко — розповіла, як використовували Україну, як визискували росіяни з українців за часів її молодості у 1970-х роках. Вдома розмовляли українською, а поза домом вимушено переходили на російську. Українська була як таємна мова для своїх. У випадку України знищення національної мови відбулося також через штучний голод.
Голодомор-геноцид 1930-х років, політично вмотивоване й свідоме вбивство мільйонів, позбавило життя мінімум 4 мільйони українців. Водночас репресії спрямовувалися проти української мови та культури. Все це було геноцидом українців. Особливо від голоду постраждало українськомовне сільське населення, менше померло російськомовних жителів міст. Так відбувалася колективізація та зросійщення України за совєтів», — зауважує Софі Оксанен.
Революція гідності 2013-2014 років, продовжує свою розповідь фінська письменниця, була також революцією відновлення української культури, і багато українців, які раніше вживали у побуті російську, повернулися до мови предків. Темп у цьому випадку прискорювався натиском, який чинила росія.
І попри те, що українці досі говорять російською, вони не стали росіянами, вони не мислять як росіяни, бо це — європейськи орієнтована нація. Натомість наш спільний східний сусід просякнутий азійщиною, про що свідчать руїни Маріуполя і Бахмута...
Зараз українська мова є частиною захисту країни. Довіра до повідомлень російської пропагандистської машини страждає через слабку українську мову співробітників кремлівських телеканалів, які давно втратили зв'язок із дійсністю (чи взагалі не мали такого — прим. ред.).
«На блокпостах в окупованих регіонах Україні росіяни не пропускають українців, бо не знають української. Українці ж, навпаки, так добре знають росію, її менталітет, поведінку, звички. Багато українських письменників і митців узяли до рук зброю, і багато з них воюють нині на передовій, тому що, хоча знання мови корисне у національному захисті, метафори та культура не допомагають вигнати окупанта, якщо перед тобою стоїть до зубів озброєний солдат ворожої держави.
Як у розмові зі мною зазначила українська поетеса Галина Крук, «поезія не врятує водія, який везе своїх дітей, якщо машину переїде російський танк». Коли ж український письменник і літературознавець Олександр Михед пішов на службу до Збройних Сил України, у психологічних тестах запитували про мотиви такого його вчинку. Михед, який збирався опанувати автомат Калашникова, раніше ніколи не стріляв і не тримав у руках вогнепальної зброї. Він відповів, що він — патріот і хоче захищати українську мову та культуру», — додає пані Оксанен.
Нинішня велика війна впливає і на те, як і щó пишуть українські письменники. Деякі з них розповіли, що їхні закордонні видавці намагалися підібрати синоніми та обхідні вислови до дражливих для манірного західного суспільства дієслів «вбивати», «нищити» та «стріляти» під час перекладу їхніх творів, оскільки українці неодноразово вживають ці слова у своїх текстах.
«Українська поетеса Дарина Гладун у своїх воєнних щоденниках, виданих шведською мовою, написала, що метафори втратили сенс. Настільки вже реальна війна росії проти України. Знаки такі справжні. Я теж помітила те саме у своїй роботі. Я пишу це, бо відклала свій незакінчений роман на полицю.
Я написала книгу есеїв у тому ж руслі — про війну путіна з жінками, — тому, що метафори та алегорії здаються більш недоречними, ніж прямі слова. От, скажімо, батьки Олександра Михеда — літературознавці. На початку торішньої лютневої російської навали, його будинок у Гостомелі, куди першими вдерлися російські війська, був знищений. Батьки Михеда, навпаки, жили в сусідній Бучі.
Сьогодні немає вже житла в Олександра, немає його домашньої бібліотеки, але будинок батьків, які втекли з Бучі, стоїть, хоч і має ушкодження. Коли ж Бучу визволила українська армія, Михедит міг бачити свій дім лише здалеку, бо росія замінувала все довкола: подушки, іграшки, трупи, трупи, трупи... А ще, спалені книжкові полиці. Олександр Михед зробив висновок, що страх перед мінами утримає наступних мародерів», — заявила фінська письменниця.
У своїй книзі «Мова війни», яка невдовзі побачить світ англійською мовою, Олександр Михед розповідає про те, як йому стало важко читати після початку російського вторгнення. Культура не врятувала його близьких від знищення й руїн, завданих росією.
«Під час нещодавніх відвідин Гельсинкі Олександр, якщо натрапляв на якусь книжку, що колись стояла на його чи батьківській полиці, він захлинався від радощів у сльозах: «У нас була тá сама книга!». Він став письменником без архіву, без своєї бібліотеки, кожен твір якої впізнав би, лише торкнувшись звороту фоліанта. Мати Михеда, Тетяна, повернулася на роботу у літературний відділ за 3 тижні після того, як вони із чоловіком втекли з Бучі.
Проте на першій зустрічі професор Михед-старший не мав чого сказати про свою навчальну програму і заявив колегам, що не бачить сенсу у своїй роботі: «Література такої жорстокості не вчить. Усі ці окупанти ходили до початкової школи, а вона не дає їм елементарних знань про людство». Попри все, до Олександра Михеда повертається віра у силу літератури. Якби книжки не мали значення, чому ж росія так люто ставиться до української культури?
Коли росія окуповує регіон, завойовник першим знищує бібліотеки, перейменовує вулиці, відроджує совєцьку символіку. Ба більше: у зв'язку із нестачею вчителів на окуповані росією території України звозять звідусіль пропагандистів під виглядом педагогів, а хороша зарплата служить стимулом. Місцевих вчителів катують, якщо вони не навчатимуть українську малечу за російською програмою», — невтішно констатує українську дійсність Софі Оксанен.
Література є засобом зміцнення колективної пам'яті та боротьби з травмами нації. Українські автори книгу за книгою пишуть про війну, яка триває у пам'яті їхнього народу, і вона стане частиною національної оборони наступних десятиліть і століть, як це сталося у Фінляндії після подій 1939-1940 і 1941-1945 років.
«Про Зимову війну наші письменники пишуть уже у третьому поколінні, а казка Сакриса Топеліуса «Берізка і Зірка», заснована на історії про братів і сестер, яких під час Великого лихоліття [нашестя військ Пєтра I на Фінляндію у 1700-1721 роках — прим. ред.] викрали до московії, де знущалися, перетворивши на рабів. Зараз росія краде в українців дітей, а українська версія «Берізки та Зірки» чекає свого написання. Історія повторюється, і, на превеликий жаль для українців, повторюється криваво», — підсумувала фінська письменниця.
