«Фламінго», який не долітає

Не інтерв’ю, не роликами з цеху, не «сенсаційними» дальностями в тисячі кілометрів, не правильним тоном ведучих і не кількістю згадок у стрічці. Наслідками. І якщо вам постійно показують історію про зброю, але ви не бачите її результату — перед вами не військова інженерія, а комунікаційна інженерія. Тобто продукт, що літає переважно в медіапросторі.

FP-5 «Фламінго» від Fire Point сьогодні виглядає саме так. Не тому, що хтось «не любить оборонку». І не тому, що Україні не потрібні далекобійні засоби ураження. Навпаки: Україні критично потрібні засоби, які системно руйнують російську військову економіку, логістику й управління — бажано так, щоб ворог витрачав на захист більше, ніж на напад. Проблема в тому, що навколо «Фламінго» утворився туман, у якому чудово почуваються гроші, зв’язки, бронювання «потрібних людей», міжнародні борди й пресконференції — але в якому підозріло погано почувається головне: прозора, навіть якщо частково засекречена, логіка результату.

Офіційна рамка звучить майже чесно: речник Генштабу Дмитро Лиховій публічно говорив, що FP-5 («Фламінго») проходить шлях експериментальної зброї, бойові пуски почалися навесні 2025 року, а вдосконалення ускладнюють висока вартість одного виробу й можливості розробника. Також у публічній площині фігурували заявлені параметри дальності й корисного навантаження.

Звучить як нормальний процес. Але далі починається те, що у живій оборонці називають «розривом між презентацією і війною». Бо коли мова заходить про реальну deep-strike-роботу, публічна статистика й повідомлення про ефективність куди більше прив’язують Fire Point до FP-1/FP-2 — тобто до далекобійних дронів, а не до FP-5. У матеріалах Радіо Свобода («Донбас Реалії») наводилась теза, що Fire Point стала ключовим виробником у сегменті deep-strike БПЛА, а Генштаб заявляв про велику частку їхніх дронів у застосуваннях у серпні–вересні 2025 року.

Це важливо: якщо основний ефект дають дрони, тоді «Фламінго» — або наступний логічний крок, або дорогий символ. І у здоровій системі символ не має права з’їдати ресурс, який потрібен інструментам.

А тепер — головний нерв: «ракети нікуди не потрапляють». У відкритому полі немає стійкого, незалежно верифікованого патерну, що саме FP-5 системно б’є по Москві чи створює для неї стратегічний біль. Натомість маса «підтверджень» має типову природу інформаційного шуму: «ворог стверджує», «Z-канали опублікували», «нібито уламки», «нібито летіло». Саме тому «Фламінго» дуже зручний як легенда: він дозволяє говорити про «удар по Москві» в режимі припущень і натяків, не показуючи твердої картини результату.

Коли результат підміняють легендою, легенда стає товаром. А коли товар продають державі — це вже не міфотворчість. Це модель.

А тепер подивімося, що відбувається з грошима — і чому саме на цьому етапі «ракетна легенда» стає не романтикою, а ризиком.

29 серпня 2025 року The Kyiv Independent опублікував матеріал про те, що НАБУ розслідує діяльність Fire Point через підозри щодо ціноутворення і поставок (чи не завищувалися ціни на компоненти і/або кількість поставлених дронів), а також перевіряє можливі зв’язки компанії з Тимуром Міндічем; у тексті фігурували оцінки масштабів контрактів і очікуваних сум у 2025 році. Цю лінію далі підхоплювали й інші медіа.

А тепер ключова деталь, яку багато хто сприйняв як індульгенцію: Associated Press у матеріалах 2025 року прямо зазначало, що органи перевіряють можливі завищення по FP-1 і можливі зв’язки з Міндічем, але антикорупційні органи не розслідують саме «Фламінго».

Для обивателя це звучить як «ура, ракету не чіпають». Для людини з інстинктом ризик-менеджменту це звучить інакше: «ракета стала зручним дахом». Бо коли на масовому продукті (FP-1) виникає питання «ціна/кількість/поставка», найпростіший спосіб зняти увагу — підняти над усім це слово «ракетна програма». У війні слово «ракетна програма» працює як сакральний щит: «не критикуйте — ви працюєте на ворога». І саме тому ракетний бренд так часто з’являється там, де потрібно притлумити інтерес до бухгалтерії.

Далі — периметр зв’язків. У публічних джерелах не раз фігурував сюжет із Тимуром Міндічем: у листопаді 2025 року, за повідомленнями медіа, співвласник і головний конструктор Fire Point Денис Штілерман підтвердив, що Міндіч (підозрюваний у справі про корупцію в енергетиці) нібито хотів отримати 50 % Fire Point, але йому відмовили. Радіо Свобода описувало цей вузол підозр і заяв — звідки вони взялися, як реагувала компанія і як звучала позиція Штілермана щодо відсутності «сторонніх» у власності.

У нормальній юрисдикції сама поява такого персонажа в історії оборонного виробника вже запускає протокол: хто наводив, хто знайомив, хто гарантував, хто намагався зайти в капітал, хто відбивав. Бо оборонка — це не місце, де «просто хтось захотів 50 %». Оборонка — це місце, де 50 % означають доступ: до людей, до контрактів, до ланцюгів постачання, до міжнародних каналів, до «сакрального» слова «секретність».

І ось тут у картину входить той елемент, який перетворює «підозри» на політичний запах: стрімкий злет, міжнародні борди, легітимізація. Associated Press у листопаді 2025 року писало про те, що Fire Point залучає Майка Помпео до нової консультативної ради, паралельно згадуючи про триваюче розслідування щодо можливого завищення цін на компоненти або кількості дронів і перевірку зв’язків з Міндічем. Тобто маємо класичну конструкцію «відбілювання через статус»: коли на горизонті з’являються міжнародні імена, будь-яка внутрішня критика намагається виглядати як «атака на національний інтерес». Це старий трюк, але в умовах війни він працює особливо добре.

Тепер — про те, чому історія Fire Point так легко перетворюється на кіно. Бо в буквальному сенсі у ній є кіно. Радіо Свобода в матеріалі про Fire Point згадувало, що структура, пов’язана з майбутньою компанією, раніше була зареєстрована як кастингова/продакшн-історія, а також описувало, звідки береться скандальність «кіношного шлейфу» і чому це вразлива точка для сприйняття.

Цей штрих важливий не як «сенсація», а як метафора системи: коли походження — кастинг, а потім раптом — «ракетобудування», у суспільства виникає природний захисний рефлекс. Війна — не майданчик для експериментів зі статусом. Тут або працює, або ні. І коли на «або ні» накладається мільярдна математика, питання перестає бути естетичним. Воно стає криміналістичним.

Далі — людина, яка стала публічним обличчям «Фламінго». Денис Штілерман — персонаж, біографія якого сама по собі стала індикатором ризику. 29 жовтня 2025 року AIN опублікувало розслідування, де стверджувалося, що під час перевірки документів і відкритих масивів даних журналісти виявили: Денис Штілерман має російське громадянство; у нього фіксувалися російські внутрішні паспорти, і ця лінія стала публічним скандалом. У відповідь на скандал Штілерман виходив у публічні ефіри, пояснюючи історію документів і заявляючи, що російського громадянства його нібито позбавили у 2016 році; ця теза фігурувала в матеріалах українських новинних ресурсів і в його інтерв’ю.

І от тут з’являється ще один факт, який не є «моральною оцінкою», а є документом: 5 листопада 2024 року було опубліковано визначення Верховного Суду РФ, у якому фігурує Данилов Денис Леонидович як пайовик ЗПІФ нерухомості «Лесные Просторы» у судовому спорі; у документі вказано, що в задоволенні вимог відмовлено.

Цей документ сам по собі не доводить тотожність «Данилов» і «Штілерман». Але у зв’язці з темою «попереднього прізвища / російських документів» він створює те, що в безпеці називається «слід»: юридичну присутність у РФ у 2022–2024 роках, коли країна веде повномасштабну війну. Це той тип факту, який у будь-якій серйозній оборонній системі запускає перевірку без дискусій: не тому, що «людина винна», а тому, що доступ до оборонної технології — це не право на симпатію, а зона підвищеної довіри з багаторівневими фільтрами. Якщо фільтрів нема — це не проблема людини. Це проблема держави.

А тепер — третій голос у цій історії: Юрій Касьянов. 23 листопада 2025 року він опублікував колонку «Fire Point — найкрутіша афера століття», де жорстко й публічно розкритикував компанію як явище: і з точки зору ефективності, і з точки зору грошей, і з точки зору політичного даху.

Його публічні заяви не обмежуються жанром «мені не подобається». У телеграм-каналі Касьянова є прямі формулювання у грубішій, фронтовій версії: «дрони Fire Point не долітають до Москви», «наші долітали», «нас знищили», «вони не найкращі» — з деталями про різні дати ударів і кількість запущених апаратів. У публічному просторі зафіксовано, що Юрій називав себе ключовим свідком у справі щодо Fire Point і говорив про свідчення в НАБУ; сам факт його допиту в одному з проваджень підтверджувався.

Чому голос Касьянова важливий? Тому що він не просто коментатор, а людина з практичним досвідом дронової війни й людина, яка говорить мовою ефекту: скільки запусків потрібно на одну ціль, які системи долітають, які — ні, і як «дешевше» інколи означає «більш ефективно». Kyiv Post у жовтні 2025 року писав, що Касьянов критикує Fire Point за контракти попри, на його думку, конструктивні проблеми, і що він стверджував про демонстрацію власної моделі (Spear) із ураженням поблизу Кремля у 2023 році.

Окремий пласт — його прогнози щодо «афери 3000 ракет» і твердження, що «Фламінго» «нікуди не полетить» у масштабі, який продають публічно. Це вже не технічна критика, а розкриття політичної логіки, яка обіцяє масовий ракетний ефект. І тут важливо: навіть якщо частина його заяв, уявімо, гіперболізована, сам механізм підозри є раціональним. Бо «масова ракета» не може бути питанням віри. Це питання виробничого циклу, логістики компонентів, економіки серійності й результату на полі бою.

На цьому етапі картина складається в одну жорстку, але логічну гіпотезу. Її можна сформулювати без прикрас: «Фламінго» виконує роль «великого символу», який легітимує мільярдний фінансовий потік і знімає увагу з верифікації ефекту, а коли увага повертається — її розмивають секретністю, міжнародними «бордами» та емоційним шантажем «не чіпайте оборонку».

Ця гіпотеза підсилюється ще одним фактом: у міжнародних матеріалах Associated Press, окрім історії з Помпео, прямо проговорюється логіка «успіх FP-1 → план подвоювати виробництво крилатих ракет». Тобто ракетна тема стає майбутнім центром інвестицій і контрактів — а значить, і майбутнім центром ризику, якщо не буде контрольних запобіжників.

І тепер — ключове: що з цим робити?

По-перше, не змішувати дві різні речі: технічне існування виробу і його стратегічний ефект. «Фламінго» може існувати як виріб, проходити випробування, мати обмежені застосування — і при цьому бути PR-ракетною надбудовою, яка живе значно масштабніше, ніж її бойовий результат. Офіційна рамка «експериментальна» саме про це й натякає.

По-друге, не грати в «або герой, або зрадник». У реальності питання простіші й страшніші: чи відповідають контракти фактичним поставкам; чи відповідає ціна фактичній собівартості; чи не використовується «ракетний бренд» як щит; чи не працює компанія як канал бронювання; чи не існує «тіньового бенефіціара» через політичну близькість; і чи не перетворюється донорське фінансування на індульгенцію. Саме ці вектори випливали з публічних розслідувань і обговорень навколо Fire Point.

По-третє, повернути розмову до KPI, навіть якщо частина KPI засекречена. Бо секретність — це про координати і тактику, а не про принципи контролю. Держава може не публікувати «куди і коли», але вона здатна встановити внутрішні контрольні метрики і донорські аудити, які відсікають «проєкт під викачування» ще на етапі контракту. Якщо цього не зроблено, то «Фламінго» справді перетворюється на «ракету, яка летить у бюджет».

І, нарешті, найжорсткіший висновок цього розслідування — не про Fire Point як компанію і навіть не про Штілермана як персонажа. Найжорсткіший висновок — про державу, яка дозволяє виникнути оборонному продукту такого масштабу без публічно зрозумілої рамки довіри. Бо коли навколо одного виробника одночасно існують антикорупційне розслідування щодо цін і поставок; токсичні сюжети про зв’язки; публічні заяви про спроби «зайти в капітал на 50 %»; історії бронювання; суперечки про громадянство ключової особи; і паралельно — легенда про «ракету до Москви», яку важко верифікувати, — це означає одне: система фільтрів або не існує, або комусь невигідна.

Саме тому біль про «ракети нікуди не потрапляють» треба формулювати не як емоцію, а як підозру щодо моделі. Якщо країні продають «московський ефект», але в публічній реальності більше видно PR і контракти, ніж підтверджений результат, — то, можливо, «московський ефект» і не був метою. Метою був бюджет. А якщо так, то ми маємо справу не з інженерним провалом, а з управлінським злочином проти обороноздатності.

Наприкінці 2025 року Україна вже не має права на наївність. У нас забагато загиблих, щоб терпіти дорогі легенди. І якщо «Фламінго» має стати зброєю, яка справді створює стратегічний біль ворогу, — він має пройти шлях від медійного міражу до вимірюваного результату. Якщо ж він залишиться красивим словом, яке зручно прикриває бухгалтерію, — тоді в історії України він буде не «ракетним птахом», а птахом, що живиться державними ресурсами й відлітає не на Москву, а в офшори, ради й пресконференції.

І це, зрештою, головний тест на зрілість держави: чи здатна вона відрізнити зброю від легенди — і закрити легенду актом перевірки, а зброю — серією підтверджених ефектів. Якщо ні, то «Фламінго» справді нікуди не потрапляє. Він просто влучає — в український бюджет як єдину зведену ціль ракетного проджекту неукраїнських Штілерманів, Міндічів, Цукерманів, Шефірів, Зеленських.

Джерело

«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»