Галичина та її монґольське підпорядкування
Московитська історіографія від часів своєї появи за Єкатєріни II масштабно переписувала минуле України. Дісталося і степовим кочовикам.
Мабуть, більшість із нас, хто вихований на «Захарі Беркуті», в один голос скажуть: «О, так, знаю, те монґоло-татарське іґо, яке прийшло нищити, палити та вбивати наших предків русичів. І саме у наших карпатських горах біля Тухлі тих монголів наші русичі розгромили».
Але, погодьмося, з одного боку є художній твір, в якому автор свідомо конструює фантастичні події та ситуації, а з іншого боку — наука і сухі факти. Так от, сьогоднішня наука стверджує, що прямуючи на Закарпаття, монґоло-татарська орда перейшла всю Галичину, не зруйнувавши тут жодного міста, і не спаливши на цих землях, жодної фортеці.
Уявіть собі: 60-тисячне монгольське військо повернуло в районі сьогоднішнього Стрия у напрямку на Сколе і безперешкодно попрямувало до Верецького перевалу, перейшовши звідти у горішнє Потисся, а, після цього спустилось на Середньодунайську низовину (історичний Альфельд). До слова, під час археологічних розкопок наскельної фортеці Тустань у Сколівських Бескидах не виявлено жодного (!) наконечника стріли кочівницького типу.
Водночас як наконечників стріл центральноєвропейських типів тієї доби, експедиція Михайла Рожка знаходила кілограмами (повірте, сам брав участь у тих розкопках і знаю, що кажу). Як таке може бути: монголо-татари та... жодного спаленого галицького міста чи села?..
Почну з того, що в історичній науці існує корпус писемних (а, тут додам і археологічних) джерел, які неспростовно свідчать про фактичну, а не лише номінальну, підпорядкованість галицької Русі золотоординським правителям впродовж близько півтораста літ (у межах приблизно від середини XIII-XIV століть). Чи було це «жорстоким і ганебним монґольським іґом» для галицьких земель?
Але таких свідчень я, поки що, не знаходжу. Мабуть, що ні, бо всі, без винятку, галицькі князі часто і з великою охотою використовували ординські війська для залагодження своїх військово-політичних (і, нерідко — матримоніальних) потреб.
Наприклад, для протидії польському королю Казимиру III, галицько-волинський князь Юрій II Тройденович попросив у хана Узбека багатотисячне військо. І той йому ці кочівницькі полки, одразу надав, що дало змогу галичанам у 1337 році заатакувати Польщу.
Через три роки після цих подій (коли у квітні 1340 року під мурами Львова з'явилися польські війська того ж Казимира III), то на прохання Голови боярської Ради воєводи Дмитра Детька, хан Узбек знову надав львів'янам 40-тисячне військо для походу на Польщу. Результатом отих спільних галицько-золотоординських військових дій проти короля Казимира III стало те, що польський король змушений був закінчити війну із галицькою Руссю та укласти із галичанами мир.
А крім того Казимир III у мирному договорі відмовлявся від будь-яких претензій на наші землі. Але... дочекавшись смерті хана Узбека (1341), король Казимир III таки поїхав на поклін у Золоту Орду й отримав там ярлик на правління, за що він сплатив ординцям (за рік наперед!) данину та зобов'язався її сплачувати й надалі, що юридично і фактично зробило його (Казимира III) васалом золотоординських ханів.
Тобто польський король пішов тим самим шляхом, яким до нього пройшли й галицькі вінценосні володарі (наприклад, князь Данило), демонструючи перед Імперією монґолів, у тому числі перед її сателітом — Золотою Ордою, цілковиту покору. У ті роки так чинили, не лише галицькі, але й десятки володарів інших, і куди сильніших за галицьку Русь, давніх держав тогочасного світу — Китаю, країн Середньої Азії, Переднього Сходу та частини королівств Європи, — які впали під копитами монґольських коней і на довгі роки були підпорядковані імперії Великих Монґолів та платили їй данину.
На цю тему є ще й інша, не менш цікава, інформація. Отже, почну з двох писемних джерел:
- по-перше, десь на початку 1320-х років відомий географ, мандрівник і державний діяч венецієць Маріно Санудо Старший (значення праць якого порівнюють із відкриттями Марко Поло) у своїй капітальній праці «Liber secretorum fidelium crucis» серед маси інших сюжетів оповідає про появу золотоординських кочовиків у країнах Центральної Європи. Власне, про галицькі землі Маріно Санудо згадав також й у листі до короля Франції Філіпа VI, який він написав десь на початку жовтня 1334 року. У цьому листі Маріно Санудо пише, що «...Надалі є на Русі двоє князів, що коряться Татарам, які тримають землю величезну з народом численним, слідують греків [релігійними] стопами й звідки проникають коштовності різні у значній кількості до Франції, до Німеччини, до Італії... й на півдні, проте є Русь Мала, яка граничить на заході з Польщею, на півдні, отже, з Угорщиною, і на сході з татарами Узбека, господаря свого уже згаданого...».
- по-друге, вищенаведене свідчення якимсь дивним чином перегукується із повідомленням ще одного середньовічного автора: швейцарського ченця-францисканця (а, заодно, й знаного хроніста й автора фундаментального «Chronicon a Friderico II Imperatore ad annum 1348») брата Йогана із Вінтертура який, описуючи події початку 1340-х років вказує, що «...кажуть, тому що імператор Татарський незадовго до цього часу двох поганських королів цілком достойних поставив на чолі русів, які їх один за одним потруїли...».
Пару літ тому, львівський дослідник Ілля Паршин — завідувач відділу історії середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України, аналізуючи ці свідчення зауважив, що «...ступінь підпорядкованості галицько-волинських володарів кочівникам у XIV столітті — питання малодосліджене». Про якусь особливу роль, яку мала у той час галицька держава, свідчить й те, — пише вищезгаданий дослідник, що династія наших Романовичів у той час не проводила перепис (на зразок обліку) свого населення, бо це робили інші руські князівства перебуваючи у складі Імперії монґолів, а, точніше, Золотої Орди.
І, врешті, на завершення цієї теми своєрідний додаток до вище мовленого: всі ми знаємо, що король Данило «їздив до Золотої Орди». А чи задавалися ви питанням: з якою ціллю він їздив до монґолів?
Насправді Данило Романович лише переїздив через Золоту Орду, а ціллю його була аудієнція у верховного правителя Імперії монголів, ставка якого знаходилася у місті Каракорум (на території сучасної Монголії). Для безперешкодного проїзду Данила Романовича через гігантські за масштабами території Імперії монґолів, йому було передано спеціальний пропуск — металеву пайцзу, яка гарантувала йому у дорозі повсюдний захист і допомогу і яку видавали лише обмеженому колу офіційних осіб.
Довжина пайцзи могла сягати півліктя, а у ширину — з долоню (для впливових осіб її виготовляли із золота або срібла). Таку табличку-пайцзу носили на поясі, щоби кожному ще здалеку було видно, що за особа перед ними, а тому, вирушаючи до Каракорума король Данило не міг не мати своєї власної пайцзи.
Коли ж відбулася ота поїздка Данила Романовича у ставку до монґольського хана? Згідно зі згадкою у дипломі угорського короля Бели IV, який був виданий королівському сервієнтові Міклошу від 22 квітня 1244 року довідуємося, що взимку 1243-1244 років наш князь Данило прибув у ставку монґольського зверхника Мауці та склав перед ним, васальну присягу на вірність Імперії монголів.
Наступного 1245 року, 26 жовтня князь Данило Романович поїхав до Золотої Орди у намірі отримати аудієнцію у хана і вже наприкінці листопада того ж року перебував неподалік золотоординської столиці Сараю. Згідно із поширеними, але упередженими поглядами, які все ще мають місце в історичній науці, прибувши у ставку до Бату-хана (Батия) наш князь Данило ніби-то зазнав великого приниження.
Але, як довели нещодавні дослідження львівського професора Леонтія Войтовича, всі ті ритуали, через які пройшов там князь Данило, були загальноприйнятими для всіх титулованих володарів із підлеглих, монґолам країн, що прибували у ставку для отримання аудієнції у монґольських правителів. Такі от справи.
Судіть самі: згідно із писемними повідомленнями того часу спершу князь Данило пройшов разом із привезеними ним дарами через два очищувальних вогні (монґоли поклонялися богу Тенґрі), потім ставши на обидва коліна вклонився на південь зображенню Чинґіз-хана. Після цього тричі схилив коліно перед шатром самого Бату-хана а під час аудієнції наш князь увесь час стояв на колінах.
У результаті виконання цього ритуалу, яким завершувалося офіційне і прилюдне визнання монґольської зверхності, князь Данило не лише отримав (із рук золотоординського зверхника) землі Галичини та Волині та дозвіл на них князювати, але — і це надзвичайно важливо — князь Данило цим ритуалом був включений, як пише професор Леонтій Войтович, у систему найвищої монґольської ієрархії. Наприклад король Данило відразу ж після цієї аудієнції отримав запрошення на святкування монґольського Нового Року, що припадав на кінець січня — початок лютого 1246 року.
Щобільше, князь Данило нарівні (!) із найдостойнішими Чинґізидами пив чорний кумис, який згідно із тогочасними писемними джерелами був напоєм який готувався виключно для вищої знаті імперії. Досі залишається нез'ясованим питання: що ж насправді являла собою галицька Русь від 1240 року і майже до кінця XIV століття: союзну із монголами державу чи завойовану та адміністративно підпорядковану територію.
