Геннадій СІКАЛОВ: «Ми повинні вчитися себе захищати!»
Нині в Україні відбуваються події, про які півроку тому ніхто й подумати не міг. Сусідня Росія захопила український Крим, здійснює нахабне й цілеспрямоване вторгнення у східні області країни. І що сумно — наша держава виявилася не готовою протистояти діям добре озброєного, підготовленого й досвідченого у військових операціях ворога. Що нам робити далі? Невже чекати, поки росіяни, область за областю, підкорять Україну чи, може, потрібно заздалегідь готуватися до спротиву?
На ці теми розмірковував під час прес-конференції директор ДП «Полтаванафтогазгеологія» НАК «Надра України», потенційний кандидат на посаду міського голови Полтави Геннадій Сікалов. Геннадій Анатолійович свого часу служив у військах спецпризначення, знає тонкощі військової справи. Тому відверто говорить, що небезпека збройного втручання войовниче налаштованої Росії у життя знекровленої попередньою владою України цілком реальна.
Нагадаємо, що Громадська організація «Останній бастіон», створена за ініціативою Геннадія Сікалова, однією з перших на Полтавщині закликала до формування полтавського добровольчого батальйону самооборони. Активісти запропонували полтавцям вступати до його лав для захисту інтересів України.
— Створювати такий батальйон конче необхідно, — зазначив Геннадій Анатолійович. — Наша держава постала перед великою проблемою, коли практично немає кому і немає чим захищатися. Я досить зацікавлений у тому, щоб у Полтаві було створене власне оборонне формування. До нього входитимуть насамперед люди, котрі розуміються на військовій справі. Ми не хочемо, щоб це сприймалося як реклама Сікалова чи ще когось. Це потреба сьогодення, адже на Сході України ми вже побачили, як щодня захоплюють відділи міліції, СБУ, органи територіального самоуправління. Правоохоронці, на яких держава витрачає податки своїх громадян, практично без спротиву переходять на бік ворога. Я не боюся відкрито говорити слово «ворог», бо російські загарбники — це справді наші нинішні вороги. Важко усвідомлювати, що йдеться про росіян, яких стільки років вважали братнім народом. Брат на брата війною не піде! Ми оголосили про створення батальйону, і робота пішла. Дякувати Богу, нас у цьому підтримують, і не лише морально, а й фінансово. Доброзичливців дуже багато. Є, звісно ж, і ті, хто в’їдливо запитує: «Звідки у керівника «Полтаванафтогазгеології» гроші на створення батальйону?» Відповім відверто: є в нас друзі-бізнесмени у Києві, Львові та інших містах, які хочуть сприяти створенню надійної бойової одиниці на теренах Полтавщини.
Геннадій Сікалов зазначає, що не прагне «приватизувати» ідею щодо створення оборонного батальйону. Якщо керівники області створять, як вони проголосили, цілий полк на Полтавщині, то захисники від ГО «Останній бастіон» готові увійти до його складу. «Ми зі своєю бойовою одиницею ввіллємося в цей полк чи взвод — який він там буде за чисельністю та поставленими завданнями, — каже він. — І з задоволенням послужимо Полтавщині уже в лавах цього формування». Однак досвід показує, що обласне керівництво зокрема недо-оцінює реальності військової загрози. Кілька тижнів тому Геннадій Сікалов допоміг з організацією захисного блок-поста в Копилах поблизу Полтави. Його оголосили незаконним збройним формуванням і змусили залишити позицію. Натомість місцева влада обіцяла, що на зміну блок-посту заступлять інші бойові одиниці, здатні захищати правопорядок на підступах до міста.
— Коли ми відійшли з позиції, на цьому історія скінчилася, — констатує Геннадій Сікалов. — Це добре в мирний час, але життя нині непевне. Тому треба бути напоготові. Час теоретиків минув. Теоретики і політики тільки проголошують якісь патріотичні заклики. А я — людина дії, не кидаю слів на вітер і роблю справу, яку ми проголосили. Не приховую, що «Останній бастіон» набирає людей, які брали участь у локальних конфліктах в Афганістані та інших країнах, спецпризначенців СБУ, міліції, Збройних сил тощо. Дякуючи Богу, йдемо вперед упевненими темпами. Не буду розказувати, скільки в нас людей, але для захисту Полтави їх, будемо сподіватися, вистачить.
Журналісти поцікавилися у директора ДП «Полтаванафтогазгеологія», чи не визнають знову це формування незаконним і не припинять його діяльності?
— Так, на сьогоднішній день ми незаконне збройне формування, — відповів співрозмовник. — На жаль, нова влада діє надто повільно й недалекоглядно. Натомість росіяни вторгаються на наші землі надто швидко. Коли до нас, не дай Боже, прийдуть сепаратисти, нам, напевно, доведеться словесно їх умовляти, щоб вони залишили територію області. Життя показує, що переговори, а тим паче вмовляння, не діють. Є така сувора правда життя: говори останнім, а стріляй першим. Можливо, це звучить жорстко, але бувають випадки, коли протистояти силі може тільки сила. Погляньте, як упевнено й нахабно діють сепаратисти у Слов’янську, Маріуполі, Донецьку, Харкові… Можливо, більшість населення виступає проти федералізації чи приєднання до Росії, але хто їх, беззбройних, послухає? Спостерігаю з сумом, коли наша бригада витягує магазини з автоматів і здається ворогу, бо вона не готова нікого захищати. Коли я 1988 року служив в армії, то з гордістю носив голубий берет. Якби мені тоді сказали, що настане час, і вояки самі складатимуть зброю, зраджуватимуть присязі тощо, я б не повірив. Мене вчили так: якщо є наказ, то його треба виконувати! Я розумію, що ми багато років прожили в мирі і, на щастя, не бачили війни. Та це не привід тепер здаватися без будь-якого спротиву, бо росіяни все одно ставитимуться до упокорених, як до людей другого сорту, зрадників і тюхтіїв. Особисто я готовий захищати рідну землю до останнього. Це не лише моя чітка позиція, а й людей, які вже є в підрозділі.
— Чи спілкувалися про це з владою? — запитали журналісти.
— Під час створення блок-поста в Копилах та його функціонування ми неодноразово зустрічалися з головою обласної ради Петром Вороною. Проте далі балачок справи не просунулися. З губернатором так і не вдалося поспілкуватися. Я справді не бачу з боку обласної влади якихось конкретних рішучих дій. Розумію, що мобілізаційна спроможність населення нині дуже низька, бо наша держава ніколи не воювала. Протягом багатьох років українську армію розвалювали, не було достатнього фінансування. У нас дуже низький рівень патріотичного виховання. Згадайте, як здійснювалися призови в армію, скільки було пред’явлено «білих білетів»! Хлопці призовного віку часто шукали будь-які шляхи, аби уникнути служби в армії. І це наші реалії! У той же час Росія весь час воює. На її рахунку військові конфлікти в Чечні, Інгушетії, Південній Осетії, Грузії... Весь час вони у військових подіях. На наших кордонах стоять ті ж бойові одиниці, що були на Кавказі. Якщо у нас армію систематично знищували, то там її весь час нарощували. Колишній президент Росії Борис Єльцин витрачав на армію близько 23 млрд. доларів на рік, а коли прийшов Путін, то витрати у перший же рік зросли на 10 млрд. доларів. Якщо порівняти видатки на армію наших держав, то це величезна різниця. Я ще раз наголошую: над Україною нависла реальна загроза війни, і цього не можна ігнорувати. До нас нині звертаються й молоді люди, які ніколи не тримали у руках зброї, просять, щоб ми їх навчили. Створення боєздатної одиниці не обмежується двома-трьома днями чи навіть місяцями. На це потрібні роки. Справжніх спецпризначенців, здатних професійно захищати свою державу, готують роками. А проти України сьогодні воюють спецпризначенці. Отже, протистояння повинне бути на рівні.
— Геннадію Анатолійовичу, нині в суспільстві все частіше звучать думки про те, що населення потрібно озброювати. Як ви особисто ставитеся до цього?
— Я подав документи на отримання дозволу на носіння зброї. На жаль, Управління по боротьбі з організованою злочинністю, через якісь певні підстави, відмовило. Сказали, що мені не можна давати зброї. Не розумію, чому? Я запитав у тих міліціонерів: а якщо виникне така ситуація, як на Донеччині, де нападають на відділи міліції, і більшість населення лише спостерігає над цією ганебною розправою? Хлопці, практично не здатні чинити опору, чіпляють собі на груди георгіївські стрічки. І всім залишається тільки очікувати, як зміниться ситуація надалі: чи прийде підмога, і коли це станеться? «Ви наче навмисно робите так, щоб я потім також стояв і спостерігав, як вас знищуватимуть, — кажу міліціонерам. — Чи боїтеся того, що коли здаватиметеся, я у вас стрілятиму?». Я все добре розумію: керівництво країни категорично не хоче озброювати населення, побоюючись сплеску злочинності. Навпаки, закликає роззброїтися. Це робиться для того, щоб за потреби люди воювали з вилами, сокирами та палицями? Або ж узагалі здавалися без бою? Я чув виступ одного з кандидатів у Президенти, яка сказала: ніякої зброї, тільки перемовини. Наступного дня вона заперечила: ні, треба воювати жорстко і створювати Штаб національного спротиву. Чому думка так кардинально змінюється? Напевно, політики все-таки побоюються, що озброєне населення через якісь причини може організувати новий Майдан. Одна річ, коли на «спецназівців» ідуть беззбройні люди, інша — коли зі зброєю. Але реалії життя відкидають геть навіть такі побоювання.
— А що коли це дійсно призведе до сплеску злочинності в державі?
— Знаєте, насправді в населення й так достатньо зброї — за статистикою, понад 3 млн. одиниць. Питання в тому, що її потрібно легалізувати, тоді буде якась відповідальність. Ситуація в державі нині майже неконтрольована. Нещодавно представник СБУ повідомляв, що росіяни завозять зброю й роздають її населенню. Виходить, Росія озброює сепаратистів, а наша держава українців, навпаки, роззброює?
— Як ви ставитеся до того, що голова облдержадміністрації Дніпропетровщини Ігор Коломойський установив винагороду за взяття в полон «зелених чоловічків» — 10 тисяч доларів за особу? Можливо, така матеріальна зацікавленість справді є ефективним способом протистояння агресорам?
— Я дуже поважаю Ігоря Коломойського за цей учинок. Він гідний справжнього українця. Якби в мене була хоч десята частина тих грошей, які він має, я зробив би так само. Це набагато дієвіший механізм, ніж оті «пустопорожні» обіцянки щодо проведення антитерористичних акцій до десятої вечора чи до сьомої ранку… Адже ми бачимо, що вони не дають жаданих результатів. Позначається некомпетентність нинішньої влади, її нездатність приймати стратегічно правильні рішення. Ігор Валерійович підказав дуже дієвий механізм. Може початися полювання на «зелених чоловічків», і вони почуватимуться на окупованій території менш упевнено й комфортно. Не подумайте тільки, що я дуже кровожадібний. На війні — як на війні! Я вважаю, що зараз кожен повинен внести свою частку в перемогу в боротьбі за мир і спокій у державі. У мене немає таких статків, як у Коломойського, тому я й намагаюся створити те, що можу — добровольчий батальйон самооборони.
— Окрім боротьби із зовнішнім ворогом, у нас залишилося багато не допрацьованих внутрішніх проблем. Приміром, люстрація тих, хто вірою і правдою служив попередній владі і також становить певну загрозу благополуччю держави. Яка ваша думка щодо самої люстрації?
— В Україні понад сотня людей загинула заради того, аби щось змінилося на краще. Тому люстрацію потрібно довести до логічного завершення. Залишаючись при своїх посадах, «колишні» продовжують сподіватися на повернення «легітимної влади», а отже, робитимуть усе можливе, щоб підірвати авторитет нинішньої. Перші особи повинні взагалі піти зі своїх посад. На жаль, те, що відбувається нині — тільки ширма для одуреного народу, який мужньо стояв за рідну Україну. Закон про люстрацію начебто є, але бачимо сумний факт: «на манєже — всьо тє же». І нічого суттєво не змінюється. Цей закон — це лише оболонка, за якою поки що нічого немає. Дорогоцінний час упущено. Держава знесилена і знекровлена військовою загрозою і тим, що її казна напівпорожня. Кожний люстраційний крок викликає спротив і хвилю обвинувачень у свавіллі, беззаконні, порушенні прав і навіть фашизмі. Це потрібно пережити, вистояти і таки довести розпочату справу до логічного завершення. Важливо також, щоб країна нарешті увійшла в поле прозорого, чіткого і зрозумілого законодавства. Навести лад у державі було б значно легше, аби люди зрозуміли, що в них є робота, можливість легально заробляти, і цих заробітків вистачало б для нормального життя. Як людина, якій 46 років, яка багато чого бачила й доволі забезпечена, я можу матеріально пережити нинішні труднощі. Але не хочу пристосовуватися до обставин, які щодня змінюються. Повинні бути певні правила існування в цьому місті, державі. Нам усім треба працювати над тим, щоб життя було кращим.
— Оскільки ви в майбутньому маєте намір балотуватися на посаду міського голови Полтави, то як ви вважаєте, що потрібно було б змінити у нашому місті?
— Насамперед хотів би сказати всім полтавцям, що не треба чекати, коли прийде той чи інший міський голова і, як чарівник, зробить з міста лялечку. Багато залежить і від кожного з нас — сьогодні, зараз, у цю хвилину. Кожен може не смітити чи прибрати невеличкий куточок міста. Ніхто й нічого не принесе нам на тарілочці з голубим обідком. Це наше місто, нам тут жити! Не розумію я і владу, котра часто намагається прикрашати дійсність. Це стосується не лише чинного міського голови, а й його попередників. Якщо у місті є проблеми, то їх не треба замовчувати. Нехай преса, телебачення підказують, де і які недоліки потрібно усунути. І цього не варто боятися, бо правда, навпаки, лише посилює довіру до влади. А брехню ні за що не приховаєш, люди все бачать і розуміють. Можливо, через певні причини міській владі доводилося «накручувати» цифри, звітувати про «покращення», якого систематично вимагали згори. Та пора поставити на цьому крапку. Якщо доріг немає, то треба говорити, що їх немає, і шукати шляхи вирішення цієї проблеми. Якщо страждає архітектура міста, то це відразу видно. Якщо земельні ділянки виділяються за хабарі, то це також голка, якої не сховаєш і в копиці сіна. Останнім часом ми порушили питання щодо збереження фактично знищеного парку біля восьмої школи в Полтаві. Писали про це і в газеті «Вечірня Полтава». Проте міська влада жодним чином не відреагувала на тривожний сигнал. Складається враження, що їй байдуже, а може, є якась особиста зацікавленість щодо землі на території парку. Я знову ж таки повертаюся до питання про те, що в місті потрібно створювати земельний аукціон. Такі речі повинні робитися прозоро: яка земля, кому виділяється, скільки коштує, хто ставить підписи під дозвільними документами тощо. А на сесіях міської ради зазвичай приймають по 40—50 питань за 20—30 хвилин. Депутати дружно проголосували — і місто залишилося ні з чим. Повірте, я не хочу нагнітати ситуацію у цей і без того важкий час. Для мене не проблема знайти місце, де можна комфортно й безпечно жити. Однак я люблю Полтаву і хочу, щоб люди тут почувалися не випадковими гостями, перехожими, а так, як удома. У себе ж не будеш смітити, плювати на підлогу, руйнувати, зрештою обманювати і красти. Бо розумієш, що сам же від цього й постраждаєш. Ще раз хочу наголосити, що стати міським головою для мене — не самоціль. Я маю значно більші амбіції. Щоправда, йдеться не про систему державної влади. Якщо Бог сподобить, то це збудеться. А поки що я просто виконую свою роботу, намагаючись зробити хоча б ту частину доброго, що мені під силу. І вірю, що все вдасться!
Людмила ПЕРЕДЕРІЙ
