Ґешефти на крові українців досягли глобальних розмахів
Жертва захищає свого вбивцю. Це звична поведінка дурнів, які несвідомо стали спільниками злочину, але свідомо відчувають свою провину.
Подвійна мораль — один зі стовпів постсовєцького суспільства, особливо в Україні. Війна ж виявила страшну бездушність величезної маси нашого населення, прикриту фіговим листочком сентиментального лицемірства — і від того ще більш огидну:
- до 2019 року оплакували кожну жертву, волали про геноцид і тотальне зубожіння;
- після 2019-го, коли геноцид почав розгортатися на повну котушку, добробут пішов по флешмобу, а ґешефти на крові досягли глобальних розмахів — осліпли й оглухли.
Треба було знайти привід для зради — вишукали під мікроскопом. Треба знайти виправдання зраді — перелопатять купу гною, гори трупів і битої цегли — і знайдуть; цим «шукачам ні тієї правди» пальця до рота не кладіть, — відкусять по шию.
І байдуже, що така поведінка коштує комусь життя, здоров'я і статків і перетворює країну на руїну: «Я — в доміку, моя хата з краю». Ось тільки, коли у домік чи хатку залітає ракета чи чмобік якийсь заскакує — здіймають очі до неба: «Боженька, за шо нам усе це, шо ми такого плохого здєлали?!».
А які ж справи у «русскіх»? Їх виховувало московське государство — тобто панівна меншість, яка мала абсолютну владу і попервах завдяки Орді, що сформувала й підтримувала ядро майбутньої імперії зла.
Потім завдяки carte blanche, котре їй давало налякане зовнішніми загрозами суспільство, вбивалися у макітри підданих московських князів/царів/генсеків «скрєпи». А згодом вони вже вбивали їх у голови своїх чад.
Від українців же вимагають, щоби вони до всього доходили своїм розумом, усупереч тиску чужої тоталітарної держави й чужого етносу, що всівся їм на голову. А не дійшли — значить на звалище історії, бо хто сам до всього допетрав, тому зась «ущємлять окупантів» і продуктів окупації.
