Ростити в собі перли
Війна, біль і нова сила: психологія посттравматичного зростання
Все починається з маленького молюска, який живе на морському дні. Його м’яке тіло захищає міцна мушля з перламутровою внутрішньою поверхнею. Молюск не може позбутися стороннього об’єкта (піщинки, паразита, скалки), який потрапляє до нього в мушлю. Сторонній предмет несе безпосередню загрозу безпеці молюска, тож є два шляхи: загибель або прийняття. Щоб вижити, молюск змушений змінитися: він реагує імунною системою та починає нашаровувати перламутр на сторонній об’єкт, унеможливлюючи його шкідливий вплив.
«Так, як раніше, не буде. Та якщо випробування, що дається, прийняти всім серцем і спрямувати думки й учинки на конструктив, з часом те, що нас травмувало, перетвориться на цінність. Я приймаю випробування, і воно вчить мене нової перспективи».
Не можна узагальнювати щодо мислення всіх людей, які переживають втрату, але спочатку всіх опановують біль, розпач, злість, відмова від прийняття. Думки хаотичні, некеровані, б’ються, мов м’ячики для великого тенісу, об стінки черепа, намагаючись дати раду тому, що відбувається. Першими огортають фундаментальні негативні емоції: страх, сум, гнів, сором, провина — у різній концентрації. Так природним чином реагує наша психіка. Це нормально. І… це невтішна новина для тих, хто очікує швидкого полегшення: воно не з’явиться само собою, не настане легко чи швидко.
Свідомість вчиться функціонувати в нових обставинах, і від того, що ми оберемо для неї як допоміжний матеріал, коли минає найважчий період шоку й зневіри, залежатиме багато. Та як би там не було, це залежатиме саме від нас.
Думки виникають за інерцією, будуються на основі патернів мислення та попереднього досвіду. Вони формуються під впливом настрою, є наслідком емоційних змін. Часто думки не відображають реального стану речей і не відповідають дійсності — це лише відлуння нашого способу мислення, стереотипних формулювань оточення або емоційної хвилі, що накотилася в конкретний момент.
Ми бачимо на вулиці військового у «пікселі» — відчуваємо сум — згадуємо друзів-захисників, які загинули. Чуємо сміх дитини — відчуваємо страх втратити її — думаємо, як захистити.
Щоразу в моменти щирої радості незмінно приходить почуття провини: звідки в мене право на цю емоцію, якщо її назавжди позбавлено моїх друзів і ще десятків тисяч людей?
Відкриваю новини. Гортаю стрічку. Збір. Місто прощається з полеглими героями. Кумедні собачки в спа. Тільки три дні знижки на сукні/пастилу/курси іспанської. Відео зі стабіка, де хлопцю ампутують ступню; на його оголеному плечі маркером виведені розмиті цифри. Запрошуємо на виставку. Депутат відмивав гроші і виводив їх в офшори. Щітка для кота. Збір. Пілінг для губ. Нова збірка поезії. Допоможіть знайти чоловіка: зник безвісти під Авдіївкою…
Кадри перемикаються, як на старому проекторі. Свідомість балансує, наче канатоходець без страховки, із загримованим обличчям і спітнілими долонями, намагаючись намацати шлях, не дивлячись під ноги в безодню власних страхів.
Тут можна довго говорити про хімічні реакції в мозку, гормони й нейронні зв’язки, але спробую сформулювати простіше: важливо вчитися мислити критично, мислити корисно. Відсікати непотрібні джерела інформації, натискати кнопку «Вимкнути», лімітувати спілкування з людьми, коли цього не хочеться, уникати зайвого шуму, віддаючи перевагу тиші. Намагатися фокусуватися на добрих думках, справах, людях.
Є тиша. Вона допомагає зупиняти внутрішній діалог і чути істину.
Я не можу сказати, що ми всі травмовані війною. Адже є різні бачення поняття «травма». Також слід відрізняти отримання сильної травми та сильного стресу. Інша справа — посттравматичний розлад: на спостереження за ним потрібен час. І насправді зараз ми, українці, навіть перебуваючи в умовно безпечному середовищі, знаходимося у спільному травматичному полі. Існує навіть поняття «травма свідка». Тобто навіть лише переглядаючи новини, делікатна людина певним чином може травмуватися й отримати стрес.
Чи означає це, що всім нам без винятку зараз потрібен психолог?
Це залежить від самої людини, від того, яке у неї опорне підтримувальне середовище, який досвід подолання стресу… А є ще таке поняття, як «дар травми». Не всі люди після війни матимуть посттравматичний розлад. Будуть ті, хто, навпаки, переживе посттравматичне зростання — тобто трансформується і стане сильнішим.
А от заспокійливі таблетки — точно не панацея. Так, вони знімають певні симптоми на певний час. Але не навчать вас справлятися із ситуаціями та переживаннями. Тому є ризик «підсісти на гачок» заспокійливих, так само, як дехто впадає в залежність від алкоголю, наркотиків чи азартних ігор. Людина знімає тривожність і біль у конкретний момент, але не вчиться обходитися з цими переживаннями надалі.
Травматичне зростання можуть переживати не тільки окремі особистості — змінюється психологічний портрет усієї нашої нації.
Ми виходимо із загального стану «жертви», об’єднуємося заради гуманних цінностей. І бути українцем — це одна з наших головних ідентичностей. Радянський Союз багато років стирав усі можливі прояви особистості. Він прагнув створити новий вид homo sovieticus — людину без свідомості. СРСР не потрібна була людина свідома, розумна, гуманна — там потрібна була людина, яка працює на «вєлікій комунізм». Тоді руйнували все, що могло б якось проявити в людині індивідуальність, бо така людина була ворогом тоталітарної системи.
Перлина — це більше, ніж просто коштовність. Це історія терпіння, мудрості природи та майстерності молюска. Коли ви наступного разу побачите перлинне намисто, згадайте про маленького морського майстра, який створив цю красу.
