Глевкі «гамбургери» від «Полтавщини», або Хто спекулює, а хто реально допомагає армії

Недавно один чоловік сказав: аби зрозуміти, що насправді відбувається навіть у Полтаві, треба перечитати як мінімум три місцеві газети, подивитися пару місцевих телеканалів, «пошаритися» по різних полтавських сайтах, і може (!!!) лише після цього стане зрозумілим, де правда, а де брехня. Але для цього ще треба буде деякий час подумати й власною головою!

Зрештою, усілякі дурниці, які «впарюють» місцевому люду учорашні студенти-недоучки, які чомусь вважають, що вони журналісти, інколи дратують, інколи викликають посмішку, а інколи й змушують задуматися серйозно: чи не перетворюється журналістика й справді на один із різновидів найдревнішої професії, оскільки з одного боку – абсолютна продажність, а з іншого нестримне бажання кинути ложку дьогтю у бочку з медом. В обох випадках тут не лише відсутність об’єктивності, але й елементарне небажання розібратися в елементарних речах.

І не варто було б звертати увагу на окремі випади, якби це стосувалося лише конкретних людей і конкретних справ. Але ж люди читають, вірять… Хоча інколи їм і намагаються підсунути відверту «тухлятину». Принаймні на спробах знайти якусь сенсацію там, де вона й близько не ночувала!

От і сайт «Полтавщина», який претендує вважати себе «серйозним», за підписом якогось Владислава Власенка запустив цими днями таку чергову «сенсацію» під заголовком «Як потенційні кандидати в мери «думають про армію». Ну, по-перше, ніяких «потенційних мерів» у нас не було, нема і бути не може, оскільки в жодному місті України навіть такої посади як «мер» ніколи не існувало – є міські голови. Утім, будемо вважати це формальністю. Але автор не випадково взяв вираз «думають про армію» в лапки. Мовляв, насправді вони думають про щось інше.

Про що ж?

Візьмемо на себе гріх і спробуємо проаналізувати опус згаданого вже Власенка, якому чомусь дуже не сподобався білбород «Останнього бастіону» на вул. Леніна. Отож автор пише:

«Нині, коли Україна велику частину своїх ресурсів витрачає на війну з сепаратистами, політична реклама нещадно експлуатує цю тему. Війну на Донбасі використовують як у якості піару для політиків, так і оперують нею як маніпулятивним важелем для громадян. Не є виключенням і полтавські потенційні кандидати в мери. Наприклад, на вул. Леніна, неподалік від спуску з так званої кам’янки, розташований цікавий білборд, який закликає громадян подумати про потребу української армії. Красномовна ілюстрація на рекламі демонструє пріоритети в потребах суспільства. Так, з одного боку зображено чоловіка, який їсть гамбургер (аж заляпався), а з другого одинокий солдат на згарищі. І все б нічого, якби не ненав’язливий підпис з прізвищем Геннадія Сікалова. Тобто, цей добродій сам гамбургери не їсть і другим не радить. Як казав один відомий художній персонаж «Всё о России думает».

Останні пасажі нагадують давнє українське прислів’я: «На городі бузина, а в Києві – дядько!». Який стосунок «ненав’язливий підпис» має до порад щодо вживання того чи іншого продукту, в даному випадку гамбургерів? «І до чого тут Росія?», як казав інший не менш відомий художній персонаж? Ну, гаразд, закортіло автору похизуватися своїми літературними пізнаннями, але і в смисл треба вникати. Але це, здається, не для Власенка.

Розвиваючи «тему» він вдався до розрахунків: «Нам вдалося з’ясувати скільки коштує подібна продукція. Плата за розміщення білборда розміром 3×6м, тривалістю в один місяць, складає 2100 грн. Надрукувати рекламу коштує мінімум 300 гривень, якщо замовник користувався послугами дизайнера компанії, то це ще щонайменше 200 грн. В сумі мінімальна плата складає приблизно 2 500 гривень і це лише за один такий білборд. То чи не краще, думаючи про армію, допомогти власне армії, а не витрачати кошти на імідж?».

Але перш ніж займатися арифметикою, автор мав би з’ясувати, чим же насправді займається «Останній бастіон» і його лідер Геннадій Сікалов. А для цього принаймні ознайомитися з діяльністю нашого громадського об’єднання, яка, на думку, Власенка зводиться лише до встановлення білдордів. Та якби він діяв не за принципом «Прийшов, побачив, написав», то легко б дізнався, що «Останній бастіон» зробив для нашої армії принаймні куди більше від балакунів і любителів «жареного». В особі тієї ж «Полтавщини». Досить сказати, що той же чоловік з «ненав’язливим підписом» особисто пожертвував для потреб армії 82 тисячі гривень, на які було закуплено 100 пар берців для наших бійців! І про це не обов’язково писати на білбордах. Адже тут Власенко зрештою правий: «Спекуляція і піар на темі війни, людських смертях і народній біді — це прояв цинізму, а не доброчинності».

З тією лиш різницею, що подібні закиди автор мав би адресувати комусь іншому. Можливо, навіть власному керівництву: а ви, панове, що реально зробили для українського солдата? Чи принаймні хоч на пару шкарпеток йому сподобилися чи хоч на гамбургер пораненому бійця в полтавському шпиталі нашкребли, перш ніж писати різну гидотну про інших?

Хотілося б почути відповіді на ці запитання? А тоді вже можемо говорити й далі…

Григорій ТЮТЮННИК