Перший ректор Полтавського педуніверситету був українофобом-господарником

1914 року був заснований Полтавський інститут народної освіти, який тепер має назву Полтавський національний педагогічний університет імені Володимира Короленка. Першим директором було призначено Алєксандра Константіновіча Волніна.

Нащадки оцінюють його діяльність доволі неоднозначно. З одного боку, саме він заклав основи майбутньої педагогічної школи та традицій підготовки студентів у виші, з іншого — це був російський шовініст і українофоб.

Волнін народився 1872 року у місті Ростов (Великий) Ярославської губернії, у родині православного священника (ймовірно, мерянського походження) Борисоглібської церкви. І саме через ці корені совєцька педагогічна наука замовчувала постать дослідника, хоча він після подій 1918 року публічно відійшов від релігії й відрікся свого походження.

Царські статисти свідомо записали чоловіка до великоросів/московитів, воліючи прищепити чужу йому ідентичність. 1887 року Волнін закінчив Ростовське духовне училище, 1893 року — Ярославську, а 1897 року — Московську духовну семінарію.

Впродовж 1898-1900 років він викладав основи догматики та богослов'я у Пскові, затим працював у Києві. Початок XX століття був надзвичайно продуктивним для дослідника: саме тоді надрукував більшість своїх науково-педагогічних праць.

За такий його досвід і внесок 1910 року призначили директором Великосорочинської учительської семінарії імені Миколи Гоголя на Полтавщині. Зважаючи на педагогічні заслуги та наукову діяльність (1908 року у Києві захистив кандидатську дисертацію на тему «Мессия по изображению пророка Исаии»), Волніна призначили директором новоствореного Полтавського вчительського інституту.

Задля стабільної роботи інституту він запросив викладати вчителів із Великосорочинської учительської семінарії. Для інституту на околиці міста у районі, що мав назву «Колонія» (через те, що там спочатку селилися сілезькі німці), він орендував двоповерховий восьмикімнатний будинок на вулиці Фабрикантській (зараз вулиця Балакіна, 10).

Із-поміж 120 кандидатур, які подали заяву, комісія на чолі із Волніним відібрала 80 осіб, із них 26 стали студентами. При відборі вступники мали продемонструвати знання із загальноосвітніх предметів, гарну ерудицію та грамотність.

Волнін включив до іспитів диктант із російської мови, твір-роздум, вирішення доволі складних математичних задач, усне випробування із Закону Божого, історії, географії та природознавства. Студенти, які успішно все склали, мали змогу отримувати стипендію у розмірі 180 рублів на рік (15 рублів на місяць).

А після іспитів була проведена колосальна робота по ремонту і фарбуванню будівлі, через що заняття розпочалися 12 вересня. Протягом першого навчального року Волнін продовжував формувати команду викладачів.

Волнін майже повністю замінив урочну систему на лекційну. Великого значення надавав письмовим роботам, які студенти писали з усіх дисциплін; згідно зі складеним графіком, кожен студент мав виконати 12 письмових робіт протягом навчального року.

При цьому викладачі вимагали користуватися не тільки навчальної чи науково-популярною, а й джерельною літературою. Ніхто не обмежував вихованців наявними у Полтаві архівами й бібліотеками.

Впродовж 1914-1917 роках він створив авдиторії для викладання педагогічних дисциплін, а також зали для занять з фізики, хімії, біології, ботаніки. Волнін був прихильником здорового способу життя і фізкультури, завдяки йому був створений гімнастичний зал (один із перших на теренах конаючої Російської імперії).

Він уперше запровадив у навчальний процес дисципліну, яка передбачала проведення й аналіз пробних уроків студентами у Зразковому міському училищі, де в основному проходила педагогічна практика. Важливим і вирішальним був вплив Волніна на становлення і розвиток відомого педагога-чекіста Антона Макаренка.

Також саме Волнін завдяки своїй натхненній та наполегливій праці заклав основи педагогічної школи, яка пізніше сформувалася у Полтаві на базі вчительського інституту. Дуже негативний вплив у цей час на діяльність вчительського інституту мала Перша світова війна.

Поразки на фронті російської армії протягом 1915-1916 роках мали наслідком мобілізацію до лав війська значної частини студентів (усі, хто навчалися, у той час були чоловіками). Під час війни якість знань вступників і підготовка студентів суттєво знизилася.

Протягом 1915-1916 років заробітна плата викладачів знизилася із 50 рублів до 15. Значна частина студентів була позбавлена стипендії, а тлі цього у Російській імперії була величезна інфляція.

Наслідком цього стало знецінення рубля протягом 1914-1917 років у 30 разів. Лютнева революція, анархія та поразки на фронті, які настали після неї, призвели до того, що значна частина викладачів і студентів були знову мобілізовані у війська, через що випускні іспити скасували взагалі.

23 березня 1917 року відбулися відкриті збори студентів. На них розглядали наступні два питання:

• про початок з осені 1917 р. викладання всіх дисциплін українською мовою;
• про продовження викладання російською мовою, але додатково ввівши курси української мови й літератури, історії та географії України.

Більшість із присутніх підтримали першу пропозицію. Через що студентські збори ухвалили:

• інститут повинен бути повністю українським;
• надіслати делегатів із цим рішенням до Київської навчальної округи та відповідального за питання освіти Української Центральної ради (на той час ним був полтавець Іван Стешенко).

7 квітня дане студентське рішення обговорили на педагогічній раді. Рада визнала право студентів на викладання українською мовою, проте враховуючи брак кадрів і матеріалів, повідомила, що на той час різкий перехід здійснити неможливо.

Окремо делегація викладачів на чолі із Волніним, який виступав категорично проти українізації інституту й взагалі негативно ставився до всього українського, звернулася до опікуна Київської навчальної округи задля переведення до закладу освіти. Він усе ще лишався російськомовним.

За таких обставин 8 вересня Волнін передав повноваження директора Федору Лисогорському і виїхав до новоствореного Новоніколаєвського учительського інституту (зараз місто Новосибірськ). Тут ситуація була набагато гірша ніж у Полтаві 1914 року — відсутня матеріальна й науково-технічна база!

Інститут розмістили у приміщенні реального училища, Міністерство народної освіти виділило 19,5 тисяч рублів на оренду будівлі й закупівлю меблів, однак через інфляційні процеси та тотальний дефіцит у країні. Російська республіка досі брала участь у Світовій війні й сама повільно сповзала до громадянської, тож цих коштів виявилося замало.

Фактично заклад залишився без засобів до існування. Відмовилися допомагати й органи місцевої влади, пославшись на відсутність коштів, попри це Волнін укотре проявив себе як талановитий організатор.

Він зумівши із наявних ресурсів і обмежених коштів, шляхом пожертв та безоплатній діяльності зацікавлених ентузіастів організувати роботу навчального закладу. Протягом 1921-1922 років він працював помічником із навчальної частини ректора Сибірського педагогічного технікуму.

Загалом у Новосибірську на різноманітних посадах перебував до 1923 року, коли переїхав читати курси педагогічної перепідготовки до В'ятки (зараз місто Кіров). Там він заснував кафедру психології й педагогіки у місцевому педагогічному інституті.

Його богословська освіта привела до критики з і нападок із боку місцевих більшовиків, через що вимушений був виїхати до Москви, де від 1925 року викладав на робітничому факультеті Академії комуністичного виховання імені Надєжди Крупської. Був головою відділу освіти Північної залізниці, а починаючи від 1927 року викладав російську мову у середній школі №1 Ярославської залізниці.

Останні роки життя педагога були напруженими через загрозу арешту. Бувши сином священника і маючи богословську освіту, він вимушений був публічно відцуратися від свого походження, а також активно працювати у контексті побудови однорідного комуністичного, атеїстичного суспільства.

Саме Волнін стояв у початків запровадження ідеології в освіту СССР із метою виховання комуністів і радикальних більшовиків, за що у 1940 років він отримав звання «Заслужений учитель РСФСР». Він доволі болісно сприйняв звістку про смерть Антона Макаренка, який відійшов у засвіти 1 квітня 1939 року на станції Голіцино за 40 км на захід від Москви від проблем із серцем.

Після 1939 року Волнін перестав вже активно займатися педагогічною діяльністю; помер у 1942 року, його поховали на цвинтарі Донського монастиря у Москві. Так закінчилося життя затятого українофоба і водночас патріота Полтавського педагогічного інституту.