Втрачені можливості Полтавського педуніверситету у добу НЕП

Протягом перших місяців 1921 року почався процес з об'єднання вишів Полтави. Вже 4 квітня відбулося засідання Ради, яку очолили Іван Рибаков та Валентин Ніколаєв, на якій було ухвалено рішення про об'єднання історико-філологічного факультету та педагогічного інституту.

За 6 днів, а саме 10 квітня ректором новоствореного Полтавського інституту народної освіти (ПІНО) обрали Володимира Щепотьєва — відомого музикознавця, фольклориста, педагога. Володимир Олександрович народився 1880 року у Полтаві, за національністю був московитом.

У 1900 році Щепотьєв закінчив місцеву Духовну семінарію, 1904 року — Петербурзьку духовну академію. Впродовж 1904-1917 років викладав словесність у музичній школі у Полтаві, а від 1917-го — у Полтавському учительському інституті та на історико-філологічному відділі Харківського університету.

Щепотьєв посприяв, щоби в новому закладі вищої освіти (ЗВО) були створені факультети: словесно-історичний, який очолив Іван Лебединський, та природничо-математичний (декан В. Ніколаєв). Це фактично було одним з останніх актів самостійності й автономії.

2 вересня 1921 року ухвалено «Положение о высших учебных заведениях РСФСР», де було чітко прописано, хто і як мав керувати вишами, які посади існували у ЗВО. З цього почався процес уніфікації та універсалізації, який згодом приведе до надмірної ідеологізації освіти й втручання влади у діяльність вищих навчальних закладів, зокрема і в УРСР.

Варто зазначити, що функції керівника вишу Щепотьєв виконував лише номінально; фактично до початку 1922 року керувала Наталія Мірза-Авак'янц. Наркомат освіти був дуже невдоволений тим, що Щепотьєв не перебував у складі комуністичної партії, та й 1920 року він уже був заарештований «за антисовєцьку діяльність».

Пізніше це обернеться для нього жахливими наслідками: Володимира Олександровича кілька разів заарештують, а потім знищать. Звична практика для совєтів і їхніх послідовників в усьому світі.

У часи нестабільності та повоєнної розрухи матеріальна база ПІНО була слабкою: у липні все того ж 1921 року інститут отримав приміщення на вулиці Остроградського (зараз вулиця В'ячеслава Чорновола). Але це приміщення перебувало в аварійному стані, тут тривалий час розміщувався госпіталь для військовослужбовців.

Тому викладачі та керівництво неодноразово порушували питання про збільшення кількості корпусів і шукали нові будівлі. У перші роки навчання проводилося виключно увечері, бо вдень студенти вимушені були заробляти собі на життя.

Тим більше, що наприкінці 1921 року в Україні розпочався величезний голод, викликаний грабіжницькою політикою більшовиків. Посуха та неврожай, поєднаний із вивезенням хліба до Москви, по суті був першим актом геноциду стосовно українців із боку керівництва «країни Рад».

Професорсько-викладацький склад у цей час так само бідував, аби мати змогу вижити вони були вимушені працювати у позанавчальний час, нерідко на кількох роботах. 1921 року вступати до вишу хотіли 706 осіб, проте через обставини (розруха, відсутність фінансів), змогли це зробити лише 539 осіб; більшість із них (304 особи) вступили на словесно-історичний відділ, решта обрали природничо-математичні спеціальності.

Постанова ВУЦВК від 2 вересня 1922 року запровадила для студентів стипендії, давши змогу поліпшити матеріальне становище багатьох із них. Стипендії складали від 7 до 16 карбованців, але величезною була проблема відсутності житла через малу кількість місць у гуртожитках.

У лютому 1923 році було видано розпорядження Головпрофосвіти УРСР. Згідно із ним в інститутах мали бути створені комісії, які складалися порівну із викладачів та студентів, а ключовим завданням було затвердження навчальних планів, програм та рекомендації із призначення викладачів; ці комісії діяли під керівництво деканів.

З початком утвердження Нової економічної політики (НЕП) ситуація в країні, як тоді виглядало, почала стабілізуватися, люди вже не голодували... Врешті наприкінці 1923 року інститут отримав значну суму на ремонт — майже 800 карбованців були використані на проведення опалення, ремонт гуртожитків.

Водночас починається ідеологічний наступ в освіті: більшовики з острахом ставилися до професорсько-викладацьких кадрів, які здобували свою освіту ще у часи царату, значна частина пройшла стажування і прослухала курси лекцій у закордонних університетах. Саме тому червоні окупанти призначали в університетах політкомісарів.

7 березня 1922 року був виданий наказ НКО УРСР під №2681, згідно з яким ректором призначили професора і викладача історії Івана Рибакова, а політкомісаром Мирослава Гаврилова, а 1923 року комісаром став Яким Кожевнік. Іван Федотович Рибаков був доволі відомою особою того часу інтелігентом: народився 1890 року у Херсоні, навчався за царату у Московському університеті на історико-філологічному факультеті, педагогічну діяльність розпочав у 1912 році на московських вечірніх курсах для вчителів.

Протягом Першої світової війни читав лекції у Самарі та Тамбові. У 1919 році переїхав до Полтави, де працював на історико-філологічному факультеті Харківського університету; від лютого 1920 року був його деканом.

Іван Рибаков був дуже демократичною особистістю. В управлінні навчальним закладом він віддав перевагу обговоренням і дискусіям при прийнятті рішень, тому основною формою управління стали наради.

У квітні 1924 року більшовицьке керівництво вирішило змістити ректора, який представляв ще царську школу і не був більшовиком. Новим ректором призначили комуніста Омеляна Ходака — народився 1887 року, за походженням був українським селянином, тому ідеально вписувався у концепцію «пролетарського походження».

Здобував педагогічну освіту в учительській семінарії, але її так і не закінчив. Його виключили за революційні погляди, вчителював у Самарській губернії, попри все здобув вищу освіту, закінчивши Інститут Марксизму.

Ходак брав участь у Першій світовій війні, воював на Румунському фронті. Після Жовтневого перевороту (1917) служив у Червоній армії й протягом Громадянської війни (1918-1922) займався питанням організації освіти.

На посаді ректора він бачив головним завданням повне викорінення «петлюрівщини й націоналізму», тобто паростків українського національного відродження. Багато хто із дослідників саме такі його радикальні погляди, віру у комунізм і соціалістичне будівництво та вірність партії, пов'язує з призначенням на посаду ректора.

Натомість Рибаков продовжив працювати в інституті до липня 1924 року, коли його перевели на роботу до Центрального архіву РСФСР у Ленінград. Ходак весною 1923 року у рамках боротьби із «петлюрівщиною» випустив список студентів, які вступили на навчання ще в роки Громадянської війни (Директорії, Гетьманату), їх він характеризував як «агресивні петлюрівці».

Багатьох студентів примусили залишити виш. Також провели чистки серед викладачів, зокрема тих, які працювали ще з часів історико-філологічного факультету — їх звільняли, бо вважали противниками «соціалізації» освіти.

Крім того, було заборонено професорсько-викладацькому складу працювати за межами ПІНО, що в умовах розрухи й голоду, при мізерній платі, було тяжким покаранням. Паралельно відбувалася реорганізація інституту.

Студенти не були поділені за напрямками — спеціалізація, або, як її називали «фахова підготовка», відбувалася за трьома секціями: математична, природничо-географічна, гуманітарна; починалася з другого курсу. Водночас у життя студентів почали запроваджувати ідеологічні курси, аби виховати із них Homo Sovieticus.

Але НЕП ще не закінчився, тому демократичні інституції продовжували свою роботу, що, втім, ніяк не вплинуло на загальну канву історичних подій. Політика коренізації de facto оминула Полтавський педагогічний виш.