Розширював Україну, захищав Річ Посполиту: князь Ярема Вишневецький
Корибут-Вишневецькі – давній український (руський) аристократичний рід, у витоках якого знаходяться Рюриковичі та Гедиміновичі.
"Родинним гніздом" роду було містечко Вишнівець на Волині (зараз селище міського типу Збаразького району Тернопільської області). Згадка імені далекого предка Корибута Ольгердовича, князя Новгород-Сіверського, Чернігівського, Збаразького і Брацлавського, була вигідною Вишневецьким тому, що Корибутовий син Сигізмунд у період Гуситських війн був проголошений королем Чехії.
Проголосити не означає коронувати, і королем у строгому сенсі Корибутович не був, але Вишневецькі пишалися своїм "королівським предком", наявність якого у генеалогії створювала підстави для претензій на корону. На практиці королівський трон посів лише один представник роду Вишневецьких – син Яреми Михайло.
З-поміж Вишневецьких головним "позитивним героєм" популярної версії української історії є староста канівський і черкаський Дмитро Вишневецький – той самий "Байда", який власним коштом розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця. Натомість Яремі Вишневецькому довелося стати "антигероєм". Більше того, для багатьох випускників українських шкіл (тих, хто так-сяк вивчав історію) князь Ярема – це взагалі "поляк".
Справа у тому, що в Україні ще й досі переважає розуміння Хмельниччини як такої собі "національно-визвольної революції", яка звільнила наші землі від "польського гніту". А Ярема, як відомо, був одним із найбільш запальних противників Богдана Хмельницького. Тож ким він є, якщо не "зрадником" чи взагалі "поляком-окупантом"?
Насправді образи "гніту" і "національно-визвольної боротьби" є продуктом перенесення на реалії XVII століття пізніших уявлень. Якщо ж подивитися на Ярему Вишневецького у належному історичному контексті, виявиться, що він був не меншим "українським патріотом", ніж Хмельницький (знову ж таки, якщо умовно застосовувати сучасні категорії).
Націй у сучасному сенсі у XVI-XVII століттях не існувало, тоді "нацією" вважалася передусім спільнота шляхти певного королівства. Так, тогочасний руський шляхтич вважався членом "польської нації" (шляхти Речі Посполитої), натомість селянин із-під Кракова або Варшави не вважався. Мова, конфесія, місцевість та політичні традиції творили складний візерунок ідентичності.
Скажімо, православний шляхтич із Київщини залежно від обставин міг ідентифікувати себе русином, литвином та поляком, і це було для нього чимось природним. Він міг пишатися своєю "руськістю" (спалах такої "національної гордості" припадає якраз на першу половину XVII століття) і одночасно пишатися тим, що добре послужив королеві Польському скажімо в одній із війн проти Московії. З іншого боку, називаючи себе "поляком", він міг із тих чи інших причин зневажати "ляхів".
Ярема Вишневецький був не звичайним шляхтичем, а одним із наймогутніших аристократів Речі Посполитої. Але письмові джерела доносять до нас ті ж самі три моделі ідентифікації князя Яреми: руську, литовську та польську. А поза цими моделями Ярема був "зразковим українцем". У дуже специфічному сенсі.
Звичним прийомом вульгарної російської пропаганди є інтерпретація слова "Україна" як окраїни, чогось провінційного і маргінального. Насправді поняття України історично змінювалося. У часи Вишневецького терміном "Україна" справді позначали пограничні землі, але пограниччя тоді означало не провінційність, а територію хоробрості, завзяття, благородного авантюризму і, врешті-решт, перемоги.
"Україна" XVI-XVII століття – це територія, відвойована у степовиків та ісламського світу, форпост Європейської цивілізації. Ярема Вишневецький є чи не найбільш успішним діячем по розширенню такої "України", здійсненню руської/української колонізації Лівобережжя.
"Цікавитися" землями на території сучасної Полтавської області почав дід Яреми – князь Михайло, впливовий полководець, який встиг відзначитися у протистоянні з московитами і татарами (в тому числі на території Полтавщини). "Закріпився" на землях Полтавщини Яреминий дядько Олександр.
Не обходилося без "рейдерства". Низка земель була відібрана у роду Байбузів. Виправданням стало те, що Байбузи не цікавляться заселенням та господарським розвитком земель, які мають, і ті залишаються "пустинею".
Ярема Вишневецький народився 17 серпня 1612 року у Лубнах (які були "перезасновані" Олександром Вишневецьким). Спершу навчався у львівському колегіумі – тому самому, де навчався і Хмельницький. Згодом здобував освіту у Нідерландах, Іспанії та Італії. До Речі Посполитої повернувся 1632 року і в двадцятирічному віці приступив до управління родовими маєтностями.
Брав участь у військових діях проти Московії, а також у численних сутичках із татарами. Намагався спрямувати у конструктивне русло козацьку стихію, одночасно подавлюючи заколоти. Повернув маєтки, відібрані у батька, приєднав нові, став одним із найбільших землевласником регіону.
За короткий проміжок часу заселив землі Полтавщини, перетворивши колишню "пустиню" у край із чисельним населенням і квітучим господарством. Обзавівся чималим загоном надвірного козацтва.
Таким чином виникла "Україна-Вишневеччина", яку під певним кутом зору можна вважати "державою в державі". З Варшави на цю "Вишневеччину" дивилися зі значною долею недовіри:
- з одного боку, максимальне розширення осілих земель на Південь і Схід, їхнє військове зміцнення і господарський розвиток були вигідними з точки зору державних інтересів;
- з іншого боку, посилення "українних" "крулев'ят" підточувало і без того обмежену владу короля.
Навряд чи Ярема Вишневецький мав якісь "сепаратистські" плани, але в цілому його діяльність спрямовувалася на збільшення суб'єктності руських земель. За іронією долі повстання Хмельницького на своєму початковому етапі навпаки передбачало збільшення впливу Варшаву.
Однією з основних вимог Хмельницького було посилення королівської влади і обмеження влади магнатів з одночасним зростанням значення козацтва (яке прагнуло зрівнятися у правах із шляхтою). У підсумку заплановане не здійснилося, і виникло напівдержавне утворення, яке сьогодні називають Гетьманщиною.
Певні спроби заснувати суверенну монархію Хмельницький здійснював, але згідно з тогочасними правовими уявленнями вони мали небагато шансів на успіх. Врешті-решт сувереном "звільнених" земель став Московський цар. З усіма подальшими наслідками (які дають про себе знати ще й досі).
Вишневецький ненавидів Хмельницького куди більше за урядовців із Варшави чи Вільна. Адже повстання зруйнувало справу його життя. За короткий проміжок часу князь Ярема втратив більшу частину того, що мав. На цьому тлі недивно, що Вишневецький обстоював максимально жорстку лінію поведінки щодо учасників повстання.
При цьому у ті наповнені беззаконням роки намагався тримати дисципліну у рядах власного війська. У діаріушах шляхтичів, що перебували на службі у Яреми, можна знайти такі епізоди як страта вояків за незначні майнові злочини, здійснені проти мешканців захопленого міста (хоч у той час і учасники повстання, і ті, хто намагався його придушити, нерідко вдавалися до грабунків захоплених населених пунктів).
Звідки ж виникла однобічно позитивна оцінка Хмельниччини і засудження тих, хто протидіяв повстанцям? На думку дослідника "козацького міфу" професора Петра Кралюка, перші серйозні спотворення подій Хмельниччини демонстрували козацькі літописці XVIII століття, якими керувало бажання "реабілітуватися" перед Санкт-Петербургом після "зради" Івана Мазепи. Далі було XIX століття, мода на антизахідне слов'янофільство й ідеологічні замовлення з російської столиці (які, наприклад, виконував Микола Гоголь).
Далі стало ще гірше: народницька історіографія звела минуле українського народу до історії "пригнічених селян". Вишневецькому особливо "перепало" 1897 року, коли Іван Нечуй-Левицький опублікував історичний роман "Князь Єремія Вишневецький". Апогею спотворень минуло було досягнуто в радянські часи.
Вивчення епохи XVI-XVII століття у властивих тій епосі категоріях розпочалося лише після здобуття Україною незалежності. Але тільки на рівні серйозних історичних досліджень. Якщо ж говорити про дидактичну історію, передусім шкільні підручники, то маємо розфарбовану синіми та жовтими барвами совєцьку версію минулого.
Через повстання Хмельницького князівський, аристократичний проект розвитку українських земель не був утілений у життя. На місце посилення ваги "України-Вишневеччини" прийшла залежна від Москви Гетьманщина. Більша частина етнічно українських земель випала з культурного простору Центрально-Східної Європи і опинилася в цивілізаційній орбіті Москви. Королювання Яреминого сина Михайла виявилося не особливо вдалим.
Втім, дещо з праці Яреми Вишневецького "вижило" у буревії подій середини XVII століття. Йдеться про сам факт заселення Полтавщини і її активного господарського розвитку. Коли Ярема лиш повернувся до Лубен, на навколишніх "пустинях" мешкало близько 4-5 тисяч осіб. За п'ятнадцять років населення "Вишневеччини" становило близько 230 тисяч.
Шалений потік колоністів став можливим з огляду на привабливу політику стосовно податків та повинностей. За короткий проміжок часу "Вишневеччину" наводнили не лише селяни, але й численні ремісники. Отож, значна частина мешканців сучасної Полтавщини – це нащадки колоністів, які прибули на ці землі завдячуючи військовому і господарському хисту князя Яреми Вишневецького.
20 серпня 1651 року помер князь Ярема Корибут-Вишневецький. Політична і військова діяльність цього аристократа сягала масштабів усіє Центрально-Східної Європи, а значний відрізок його життєвого шляху був тісно пов'язаний із Полтавщиною.
